У мого чоловіка, як виявилося, була інша жінка, а у неї двоє дітей. Звісно від мого чоловіка Григорія. Мало того, що він зраджував мені з коханкою, так ще й половину моєї квартири їй пообіцяв. Тепер він залишився ні з чим, а я спілкуюся з його коханкою.
Я лежала на дивані з книжкою, загорнувшись у плед, і думала, що слід заварити ще чаю. Мій чоловік, Григорій, як зазвичай, поїхав за продуктами у супермаркет — а я ніколи не любила ці походи магазинами. Дзвінок у двері пролунaв якимось особливо вимогливим тоном.
На порозі стояла вона — молода жінка років тридцяти п’яти. Її поява була схожа на порив крижаного вітру — вона буквально вірвалася у мій розмірений цвіт, цокотячи підборами по паркету. Ніс різко вловив важкий аромат дешевої підробки дорогого парфуму. Машинально я помітила бездоганний манікюр, з якимось милими малюнками, і неймовірно довгі нігті, якими вона нервово постукувала по своїй ніби брендовій сумочці. А ідеально нанесена тональна основа не могла приховати сліди недосипу та втоми під очима.
За її спиною стояли діти… Господи, як вони були схожі на Гришу! Такий самий розріз очей, ті ж ямочки на щоках, коли хлопчик сором’язливо посміхнувся мені. В горлі встав клубок — точно такі ж ямочки з’являлися у маленького Артема, коли він був у цьому віці.
— Ви і є та сама Марія? — вона окинула мене поглядом, затримавшися на моїх домашніх штанах і розтягнутій футболці. — Тепер я розумію, чому Гриша пішов від вас.
У першу секунду я навіть не зрозуміла, що відбувається. Гриша пішов? Від мене? Це було щось новеньке, особливо враховуючи, що вчора ввечері ми обговорювали, який ламінат постелимо у спальні.
— Вибачте, а ви…
— Я — Аліса! — вона буквально проштовхнулася повз мене в квартиру. — Жінка, яку Гриша справді любить. А це, — поклавши руки на плечі дітей, — наші з ним діти. І я прийшла подивитися на жінку, яка ніяк не дає моєму чоловікові розлучитися і заважає нашому щастю!
Я стояла, дивилася на цю жінку, на дітей, і не могла зрозуміти — це справді відбувається чи я заснула над книжкою?
— Проходьте на кухню, — я сама не знала, чому це сказала. Мабуть, спрацював якийсь захисний механізм психіки. — Діти, хочете соку?
— Ми прийшли не чаї пити! — обурилася Аліса, але чомусь слухняно пройшла на кухню. — Ми прийшли розв’язати питання з квартирою. Гриша обіцяв переписати на дітей свою половину квартири!
Я ледь не поперхнулася. Чудово! Тобто жінка, про існування якої я дізналася лише п’ять хвилин тому, прийшла вимагати половину моєї квартири для дітей, про яких я теж щойно дізналася. І вимагати ту половину, яку мій чоловік, виявляється, вже обіцяв комусь іншому, не порадившись зі мною. Чудово! Може, мені одразу віддати ключі і вийти на вулицю?
Я мовчки наливала апельсиновий сік дітям і почала варити каву. Руки тремтіли, але думки працювали дивно ясно.
— А ви давно… разом? — спитала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
— П’ять років! — у її голосі прозвучала гордість. — П’ять років справжнього кохання, а не цього вашого «шлюб за звичкою»!
П’ять років… Виходить, якраз тоді, коли він наполягав на переході на вахтовий метод роботи. Мовляв, так зручніше і зарплата там вища…
— Подивіться, — простягла вона мені телефон. — Ось наші фотографії, листування. Ось він з дітьми в парку, ось ми святкуємо мій день народження…
Я переглядала знімки, і всередині щось рвалося, наче невидима рука вивертала всі нутрощі. Ось він із дітьми в аквапарку — у той самий день, коли присилав мені фото з нічної зміни на об’єкті. Ось затишна сімейна вечеря — коли нібито затримувався на роботі. Картинки чужого щастя, збудованого на уламках мого…
— Зачекайте, — я дістала телефон і набрала номер сина. — Артем? Синку, приїжджай негайно. У нас… гості.
— Син? — Аліса здригнулася, розливаючи каву. — Який ще син?
— А це Артем, — я відчула, як губи самі вигинаються в недобру усмішку. — Нашому хлопцеві двадцять п’ять.
— Але… це неможливо! — її обличчя почервоніло. — Григорій казав… він мені всі вуха прожужав, що ви не можете мати дітей, і саме тому він хотів двох від мене… Та як він… — Аліса замовкла, дивлячись то на мене, то на дітей, ніби вирішуючи, втекти чи ні. — Що, Гриша і тут збрехав? — у моєму голосі дзвеніла гірка іронія.
Артем увірвався у квартиру, наче торнадо. Я відразу помітила, як напружилися його плечі, — зовсім як у батька, коли той сердиться. Мій хлопець, такий дорослий і серйозний у своєму діловому костюмі — явно приїхав прямо з роботи.
— Мамо? — його погляд метнувся від мене до незнайомої жінки, потім до дітей. В очах з’явилося нове вираження — суміш розуміння та обурення. — Що тут…
— Сідай, синку, — я похлопала по стільцю поруч із собою. — Познайомся, це Аліса. Вона… — я зупинилася, підбираючи слова.
— Я — кохана жінка вашого батька, — сказала Аліса, піднявши підборіддя.
Артем повільно сів на стілець.
— Подзвони бабусі, — промовив він тихо.
Коли за півгодини приїхала мама — вона жила неподалік, кухня вже нагадувала філіал драматичного театру. Аліса ридала, розмазуючи туш по щоках, діти поїдали третю порцію печива, а я істерично сміялася, розглядаючи фотографії, де Григорій зображав із себе зразкового сім’янина в костюмі пірата з «другою сім’єю» саме в ті дні, коли присилав мені фото з вахти.
Мама принесла у квартиру свіжий подих — вона завжди вміла наводити лад у хаосі. Професія вчителя математики давалася взнаки. Окинувши поглядом розпатлану мене, заплакану Алісу з розмазаною тушшю, хмурого Артема і дітей, вона рішуче зняла пальто:
— Так, перше, що зробимо — всім заспокійливе. Марія, у тебе в аптечці є.
— Мамо, тут не заспокійливе потрібно… — почала я.
— Ти помовч, — вона вже господарювала на кухні, гримлячи чашками. — Спочатку заспокоїмося, потім будемо розв’язувати. Діти, а для вас у бабусі є цукерки…
«Бабуся». Це слово повисло в повітрі, заставивши всіх замерти. Аліса всхлипнула особливо голосно. Діти несміло потяглися за цукерками, а я зловила себе на думці, що мама, сама того не знаючи, одним словом змінила все.
У цей момент задзвонив телефон. Григорій.
— Включай гучний зв’язок, — скомандувала мама своїм особливим тоном, який змушував тремтіти навіть найзухваліших школярів.
Аліса здригнулася й хотіла кинутися до дверей, наче з неї вистачило цього цирку, але Артем м’яко притримав її за руку:
— Думаю, вам варто це почути.
— Марієчко, сонечко, чому трубку не береш? — голос Григорія тягнувся медом, так солодко, що навіть зуби нили. — Я вже годину не можу додзвонитися!
Я спіймала погляд Аліси — вона завмерла, вчепившись пальцями в сумочку. Цікаво, його вона теж називала «сонечком»?
— Здрастуй, любий, — намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло. — У нас тут Аліса в гостях. З дітьми. Твоїми дітьми.
Тиша в трубці була такою, що здавалося, можна почути, як сивіє волосся. А потім розпочався театр абсурду.
— Маріє, це якась помилка… — голос чоловіка підскочив на октаву. — Я не знаю жодної Аліси! Це провокація! Напевно, підстава від напарників — вони мстять мені! Вони сміються! Вони спеціально підослали…
— Що? — Аліса стрибнула зі стільця з такою силою, що чашка з кавою перекинулася, розтікаючись темною плямою по скатертині. Маленька Ліза, все ще тримаючи недоїдену цукерку, притислася до брата. — Ах ти… Провокація? А наші фотографії теж провокація? А спільні свята? А діти?!
— Які діти? Які свята? — Григорій почав заплутуватися у власних думках. — Марієчка, не слухай нікого! Це все…
— Григорій Миколайовичу, — мама говорила тихо, але від цієї тиші мороз ішов по шкірі. — Можеш не турбуватися про квартиру, вона оформлена на чотирьох людей і у тебе тут тільки четверта частка. Цікаво, як тепер поясните вашій… другій родині, чому не зможете виконати щедрі обіцянки?
Я дивилася на дітей, які притихли в кутку з цукерками, на тремтючу від обурення Алісу, на кавову пляму, що повзла по скатертині, як чорнильна клякса по моєму колишньому житті, і думала — хто б міг подумати, що мій чоловік виявиться таким… талановитим актором? Двадцять років грав роль люблячого чоловіка, а паралельно ставив другий спектакль на іншій сцені.
— Тещо, ви що… — у його голосі прозвучали лагідні нотки.
— Давайте все обговоримо… Це якесь непорозуміння! Я можу все пояснити! — А заодно поясниш, чому ти вже пообіцяв свою половину квартири другій родині, не почавши навіть розлучення з першою, — мама сказала це так буденно, наче говорила про погоду. — І як ти збирався це здійснити, якщо квартира розподілена на чотирьох?
Артем, який до цього мовчки стискав руки, раптом гірко усміхнувся:
— Знаєш, тату… Я завжди пишався тобою. Ставив у приклад друзям — мовляв, яка у мене дружна сім’я, як батьки люблять одне одного. А ти весь цей час… — він замовк, переводячи подих.
— Як ти взагалі міг? У тебе ж там діти… такі ж, як я колись був…
Чоловік прибіг за дві години. Причесаний, у костюмі, з букетом квітів. Побачивши всю компанію на кухні — мене, маму, Алісу, дітей, що доїдали бабусині цукерки, і хмурого Артема — зблід.
— Це все неправда! — підняв руки, наче захищаючись. — Аліса, я не знаю, що ти їм наговорила…
— Як ти смієш? — Аліса підскочила.
— А наші фотографії? А переписки? А діти, яким ти обіцяв квартиру?!
— Діти? — він спробував усміхнутися.
— Доведемо, — спокійно сказала я.
— Тест зробимо. І знаєш що ще? Квартиру доведеться продати, — сказала Аліса.
— Яку квартиру? — він здригнувся.
— Ти не маєш права! Це наша спільна власність!
— Ні, — я усміхнулася. — Тут у тебе тільки чверть квартири, мама залишить свою частку Артему, а Артем — твій син. Йому буде в майбутньому ця квартира. І не турбуйся — я вже знаю, що ти пообіцяв свою частку дітям Аліси. Цікаво, як ти збирався це зробити?
Він упав на стілець, обхопивши голову руками:
— Я все поясню… Я думав…
— Ти вже все пояснив, — Артем поклав руку батькові на плече. — Збирай речі. І щоб через годину тебе тут не було.
Знаєте, що було найдивовижніше? Ми з Алісою насправді подружилися. За цей шалений вечір ми обидві зрозуміли, що стали жертвами одного й того самого обману. Виявилося, що вона непогана жінка — просто так само обманута, як і я.
Квартиру продали через місяць. Я придбала собі затишну двокімнатну квартиру недалеко від центру, Аліса з моєю допомогою знайшла хорошу роботу і зняла квартиру неподалік дитячого садочка. Діти часто приходять у гості до «бабусі» — мама не робить різниці між ними й іншими онуками. А Григорій? Кажуть, він зараз винаймає кімнату десь на околиці міста. Продовжує працювати вахтами. Тільки тепер його ніхто не чекає — ні в жодному домі.
