Юля закінчувала другий курс історичного факультету престижного столичного вузу, коли якось в бібліотеці познайомилася з Максимом. Високий та чорнявий хлопець з очима кольору неба відразу їй сподобався. І, як згодом виявилося, ця симпатія була взаємною.
Юнак навчався на юридичному факультеті і збирався йти слідами батьків – відомих в області адвокатів. Вони часто гуляли містом, милувалися великими зорями і загадували бажання, коли якась зірка враз починала падати додолу.
– Мені так хороше з тобою, любий, – шепотіла дівчина, пригортаючись до коханого. – Таке враження, наче ми з тобою знайомі все життя. Просто трішки не бачилися, а тепер знову зустрілися.
– І тепер вже ніколи-ніколи не розлучимося, – Максим сильніше пригорнув до себе дівчину і почав цілувати її обличчя. – Знаєш, я інколи і сам не розумію, як жив без тебе весь цей час.
Літні канікули пролетіли так швидко, наче їх і не було. І знову Юля з Максимом гуляли містом під нічними зорями, які виблискували на небі, наче підморгуючи закоханим. А коли група дівчини подалася в похід у Карпати на вихідні, то юнак пристав до них.
– Поглянь, яка краса! – шепотів він, залюблено дивлячись на мальовничі схили гір, вбраних у чарівні різнобарвні шати. – Ти тільки поглянь! Колись ми будемо приїздити сюди з дітками, покажемо їм усі найчарівніші куточки нашої Батьківщини, щоб вони виросли справжніми патріотами. До речі, ти кого хочеш – синочка чи донечку?
– І донечок, і синочків, – відповіла дівчина. – Ти ж знаєш, я з багатодітної сім’ї і вважаю, що діток повинно бути стільки, скільки Господь дасть.
– Ти у мене неймовірно чарівна, – мовив хлопець. – І я так тебе кохаю, що й життя свого вже не уявляю без тебе. Жодного дня, жодної години.
Він обійняв кохану. І лише зорі, гори і прим’ята трава були свідками їхнього кохання.
Дізнавшись про те, що їхній єдиний син зустрічається із дівчиною з далекого села, батьки Максима не на жарт розлютилися.
– Невже ти не розумієш, що для неї ти просто шанс залишитися в місті? – кричала мати до сина, який саме лежав у лікарні після апендициту. – Яке кохання? Де ти його бачиш? Сину мій, з її сторони є лишень бажання вирватися з сім’ї, де ростуть ще семеро дітей. І не просто вирватися, а вийти заміж за такого, як ти, багатого сина відомих батьків, і жити як вареник у сметані. Отямся, сину! Не рівня вона тобі, і ми з батьком ніколи, чуєш, ніколи не дозволимо вам бути разом!
Того ж вечора мати Максима побувала і в гуртожитку. Увірвавшись в кімнату Юлі, накричала на неї, обізвавши усіма негарними словами, які лишень приходили на згадку.
– У нас із чоловіком на приміті давно уже є дівчина з гарної родини – і Максим одружиться з нею, – промовила вона таким тоном, який не лишав бодай найменшого шансу на апеляцію. – А ти повинна зникнути з його життя. Якщо дійсно любиш – зроби його щасливим, покинь його. Бо поки ми з чоловіком живі, то вам разом бути не дамо.
Гримнувши дверима, поцокала тоненькими каблучками модняцьких туфель до виходу. Юля ж наче вклякла – у неї під серцем вже билося ще одне серденько, і життя без коханого вона не уявляла. Однак наступного тижня перевелася на заочне відділення такого ж факультету, але в іншому місті. І поки Максим одужував – переїхала туди.
– То скажи йому, що маля чекаєш, і тоді нехай його мамуня хоч гопки танцює – прийме вона тебе, нікуди не дінеться, – ніяк не могла зрозуміти вчинку подруги Світлана. – Побіситься – і буде внука чи внучку бавити. Постав їх перед фактом – і справі кінець.
– Ти не розумієш – вона в чомусь має рацію: вони заможні, відомі і ніколи мене не приймуть, – сумно відповіла Юля, змахнувши сльозу. – Від цього страждатиме і Максим. А я не хочу, щоб йому хоч трішечки було погано через мене. І дівчина назавжди зачинила двері гуртожитку.
Минули роки. Якось Максим Тадейович подався до сусіднього обласного центру на суд. Його, як маститого адвоката, відомого далеко за межами рідного міста, часто запрошували захищати обвинувачених у різні куточки України.
Однак цього разу він вирушив у дорогу після того, як відвідав місце вічного спочинку своєї мами. Все хотіла одружити сина, мріяла, як бавитиме онуків, однак Максим все відмахувався: мовляв, не до одруження йому – роботи багато. Після того, як дружини не стало, Тадей Едуардович довго не міг отямитися – втрата була надто важкою, тож через місяць він потрапив до лікарні.
Відвізши батькові пакет із фруктами, чоловік сів за кермо і скоро залишив місто позаду. Дорога стелилася легко, тож незабаром вдалині вже горіли вогні іншого міста.
Наступного дня він саме підійшов до будівлі суду, як звідти вийшла жінка, яка змусила поважного, стильно одягненого чоловіка зупинитися. Він дивився на неї і, наче уві сні, усвідомлював, що жінка у сірому плащі і модній обувці – його Юля.
– Кохана! – гукнув він, назвавши її так, як подумки називав усі ці роки. – Юля, Юля, зупинися!
Вона зупинилася, наче вкопана. Вклякла, ледве почувши голос того, кого не переставала кохати довгих 25 років. А коли їхні погляди зустрілися, то, скрикнувши, впала в його обійми і заридала, наче мала дитина, яку образили.
– Ой, та що це я? – знітившись, спробувала звільнитися з обіймів його сильних рук. – Вибач…
– Це ти вибач, що не вберіг, – промовив Максим, не витираючи сліз. – А ти… як ти живеш? Як сім’я?
– Яка там сім’я, – махнула рукою. – Живемо втрьох – я, наша донька і кіт Мурчик. Знаєш, наша Яна так подібна на тебе, ну, просто викапаний ти…
Того дня вони все не могли наговоритися. Розповідали одне одному про все, що було в їхньому житті за оті довгі чверть століття. Юля, народивши доньку, працювала на двох роботах, віддавши дитя в ясельну групу. Потім, зрозумівши, що з дипломом вчителя історії вона багато не заробить, вступила на економічний. Почала мотатися в Польщу по товар. Відкрила магазин. Тоді ще один.
– А тепер я взагалі пані, – розповідала вона. – Маю магазини одягу по всій області, ще є декілька продуктових крамниць. Донька вчиться у Варшаві. Здобуває другу вищу освіту, а ми з Мурчиком ледацюємо…
Заміж так і не вийшла. Звісно, залицяльників було багато, однак відчувала, що жоден із них – не той, з ким готова прожити все життя. В її серці всі ці довгі роки був він. Максим теж не міг повірити у своє щастя. Здавалося, що довгих років розлуки й не було. За тиждень, залишивши всі справи на управительку, Юля забрала кота і переїхала у місто, де колись зустріла кохання всього свого життя.
– Вибач, дочко, – батько Максима відразу відчув, що перед ним саме та студентка, яку вони з дружиною сприйняли як лютого ворога їхньому сину. – Вибач за все і прости нам, якщо можеш. Добре?
На той час він вже поволі ходив великим розкішно обставленим будинком і з радістю спостерігав, як його син прямо на очах змінюється. В очах поважного адвоката було стільки щастя і радості, що батько і сам незчувся, як піймав себе на тому, що після того, як нестало дружини він і сам почав усміхатися.
Юля виявилася взірцевою господинею, тож кожного вечора радувала чоловіків смаколиками. А ще з того часу, як вона прийшла в їхню оселю, в домівці стало наче тепліше, затишніше. Однак головний подарунок Тадея Едуардовича очікував попереду.
– Тату, скоро приїде наша донька і твоя онука, – якось мовив Максим. – Отож, в неділю їдемо на залізничний вокзал її зустріти. Також приїде і мама Юлі. А ще – скоро у нас буде ще одна дитинка, а в тебе – онук чи онучка.
Від щастя чоловік заплакав, не витираючи сліз, подивився на ікону Почаївської Богородиці і почав шепотіти слова подяки. А затим молити Пресвяту Діву, щоб і вона простила те зло, яке вони з дружиною вчинили до Юлі. Тим часом жінка з коханим пішли на кухню накривати на стіл.
– Господи, Матінко Божа, і я Вам дякую за те, що така щаслива! – промовила вона. – Якби хто сказав, що в 45 стону вдруе мамою, то не повірила б!
– Ну, значить, не дурний казав, що в 45 – жінка ягідка знову, – Максим обняв долонями її живіт, у якому вже підростав їхній синок. – Однак тепер я ніколи-ніколи нікуди тебе не відпущу!
А в іншій кімнаті батько чоловіка то просив у Господа прощення, то дякував за все, що сталося у житті його сина.
Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами – t1.ua
Фото ілюстративне – Dengi.ua
