Нам обом за 60. Живемо в своєму будинку на околиці маленького міста. Ми завжди радіємо гостям, любимо запрошувати, у нас навіть є спеціальна кімната для гостей. А якщо приїжджає багато народу в наш будинок на чергове свято, ми можемо і своєю спальнею поділитись. А самі на веранді чи на горищі. У всякому разі, ми там спали, коли молодші були. А тепер вже й не так багато і гостей. У нас двоє синів. Молодший живе поруч. Він частий гість, приїжджає до нас з родиною, допомагає. Старший давно поїхав в столицю. Займається бізнесом. У нього там двокімнатна квартира, дружина, син.
У нас як у африканських племенах: свекруха та невістка зустрічаються лише на великі свята, де збирається вся громада, так і ми.Вони два рази гостювали у нас. Для них була виділена краща кімната, нове ліжко, сніданок на веранді. Все як годиться. Тільки ось з невісткою щось спільної мови ми знайти не могли. Вона називала наш район селом. Хоч це і не село, а околиця міста.
Їй нічого не подобалося. Ображалася на нашого сина, що вони не на море поїхали, а тут час проводять. Їй не зрозуміти, що ми, взагалі-то батьки, і це візит до нас, а не просто відпустка.
І ось минулої осені ми вирішили приїхати до них в гості. Ніколи ще не були. Зібралися, сіли в поїзд, заздалегідь попередивши, що їдемо на тиждень. Прибули до них в 5 вечора. Приємно, що стіл вже накритий, посиділи, поговорили.
Ніби як пора спати лягати, але куди, не зрозуміємо. Невістка каже: «спати у нас тут ніде. Ми на тиждень вам зняли готель. Правда не дорогий, але переночувати там є де ».
Кажемо: «Та навіщо, постеліть нам хоч на підлозі в дитячій, це ж тільки ніч!». І онук просив залишитись нас у його кімнаті. Але невістка була непохитною. Сказала, що вже зняли, вже оплачено. Поспите, мовляв, потім приїдете.
Син сів з нами в таксі, довіз. Я бачу, що йому соромно за свою дружину. Але ми промовчали. Готель старенький: душ і туалет спільний на дві кімнати з сусідами, в кімнаті два ліжка з тумбочками і старим телевізором. Щось типу гуртожитку.
Поспали, але снідати ніде. У кафе поряд дорого. Взяли за свій рахунок таксі, поїхали назад до дітей. На нас часу нікому немає, всі на роботі, онук в школі. До вечора посидимо за столом, і знову нас відправляють в готель спати.
На четвертий день таких поневірянь, ми придумали з чоловіком причину, по якій нам треба їхати додому. Взяли квиток і поїхали. Я всю зворотну дорогу проплакала. Так було прикро!
Приїхали додому, все розповіли, як нас прийняли. Молодший син взагалі подзвонив братові. Посварилися. Та й багато були здивованіі таким гостинністю. А ось одні наші «просунуті» друзі сказали, що це нормально за сучасними столичними мірками. Чи не самі ж ми платили за номер.
Ага, а за таксі туди і назад? Та й взагалі, ми ж батьки. Ми своїм мамам і татам стелили на своєму ліжку, а самі спали на підлозі. І це я вважаю нормальним.
І все ж якось мені соромно стало за свою поведінку. Я ж після нашого візиту перестала толком з сином спілкуватися. Тільки короткі дзвінки по справі і все.
Пишу для того, щоб почути ще думки. Чи варто мені вибачитися перед невісткою? Або просто висловити їй все, щоб поставити її на місце? Адже я в відкриту тепер її ігнорую. Раз син запитав, чи не ображені ми на них. Я відповіла ухильно, мовляв, а як вони самі-то думають? Син нічого робити не відповів, зам’яли розмову.
Передаю привіт тільки онуку. Ім’я невістки навіть вголос вимовляти неприємно. Більше до них не поїдемо. Але якщо ви мене переконаєте, що таке гостинність зараз – це нормально, то я, хоча б, вибачусь.
