Не ходила я ніколи на ці шкільні зустрічі. Як поїхала після випускного до ВУЗУ, так і все. Приїжджала, правда, зрідка і ненадовго батьків відвідати, але нікого бачити не хотілося.
Єдина подруга, що у мене зі шкільних років збереглася, рік тому виїхала з чоловіком кудись на північ, і зв’язок з нею перервався. А більше якось і зустрічатися ні з ким, не були мої шкільні роки наповненими дружбою, спілкуванням – завжди сама по собі.
Але перше кохання було – що вже тут приховувати ?! Як в книжках описується – яскраве, але нещасливе. Може, я тому і прагнула виїхати подалі від дому, від школи, від цієї самої любові, щоб не ятрити рaни, адже, коли ми посварилися, я навіть помepти збиралася. Все і зараз могло б залишитися простим напівдитячим спогадом, якби не ця зустріч.
Влітку чоловікові перенесли відпустку – якісь у них форс-мажори утворилися, і всі наші плани на відпочинок впали. Однією мені їхати нікуди не хотілося, і я вирішила провести час у батьків, тим більше, що вони давно запрошували, скаржачись на хвороби. Дочка навідріз відмовилася їхати до бабусі з дідусем, впросила відправити її в молодіжний табір. Так і вирішили.
Читайте також:Пожалівши друга впустили пожити. А він став кражим батьком і чоловіком
І ось я приїхала в рідне містечко, де, як мені раніше здавалося, всі один одного знають. Але тепер я ходила вулицями і насилу впізнавала ті місця, де виросла, і тільки всезнаючі сусідки відразу впізнавали мене. І моя колишня вчителька теж одразу впізнала мене, коли випадково зустрілася на вулиці. Вона і розповіла, що в суботу відбудеться вечір зустрічі випускників, адже вже 20 років, як ми закінчили школу.
Я вирішила сходити, тим більше, що робити особливо нічого було. Так все склалося, що Миколу я зустріла ще на вулиці, перед школою. Відразу не впізнала, хоча щось всередині йокнуло, а він підійшов, посміхаючись, і каже: «Невже я так сильно постарів? А ти така, як і була, красива – нітрохи не змінилася! »Разом ми зайшли в школу, разом сіли за стіл і разом пішли через деякий час, щоб побути удвох. Гуляли майже до ранку, згадували школу, наші зустрічі, нашу любов і ту дурну сварку, яка нас розвела на 20 років.
У нього дружина і двоє синів, у мене чоловік і дочка, а потягнуло нас один до одного так, що чинити опір сил не було, ніби в молодість повернулися. Спочатку ми намагалися не переходити межу в стосунках, але потім всі здорові думки розвіялися, і ми до кінця відпустки практично не розлучалися. А у нас в місті мало, що приховати можна, ось і мамі, напевно, сусідки донесли. Вона до мене, мовляв, що ж ти твориш, у тебе сім’я! А що я могла їй відповісти – як у вир затягнуло, немов і не було у мене іншої любові і іншого життя. Та й з Миколкою те ж саме відбувалося – він сам мені зізнався.
Але прийшов час їхати, а розлучатися сил немає, і що далі робити, вирішити не могли, адже любов – любов’ю, а сім’ї і дітей з рахунків не скинеш. Повернулася, а чоловік весь в справах, так що був час у мене в себе прийти, щоб він нічого не помітив. І все потихеньку якось вляглося, я переконала себе, що потрібно змиритися і жити заради доньки.
Але тут Микола приїхав, подзвонив і попросив зустрітися. І, звичайно, все знову закрутилося. Він став приїжджати, я кілька разів вибралася до нього. Довелося багато брехати, але ми любили один одного і не могли ще раз відмовитися від цієї любові.
Звичайно, найпростіше мене засудити, я ж і сама себе засуджую, більш того, часом так шкодую, що взагалі пішла на цей вечір випускників. Але, коли ми зустрічаємося з Колею, я розумію, яке коротке життя, як мало в ньому любові і радості.
Невже потрібно продовжувати жити далі, як ми жили, без любові і в обмані, замість того, щоб з’єднатися і прожити відведений нам долею час в любові і щасті ?! Адже не випадково ж ми знову зустрілися ?!
Я знаю, що він думає і відчуває. Але ось уже минув рік з тієї зустрічі, а ми все ніяк не можемо зважитися зруйнувати наші сім’ї і бути разом. У відносинах з чоловіком не гаразд, адже він відчуває, що щось не так, але мовчить. І я мовчу. Питаю Колю, що робити будемо, а він просить – почекай ще трохи. А чого чекати, щоб саме все розкрилося?
Я вже не знаю, що робити. Іноді просто ледь стримуюся, щоб не розповісти все чоловікові, але потім залишиться тільки розлучення. А якщо раптом Миколка не зважиться залишити своїх дітей? Вийде, що я залишуся зовсім одна, а я цього, чесно кажучи, боюся. Ось і живу в підвішеному стані, не знаючи, як краще вчинити.
Лариса
