Коли Оленка зателефонувала мені й попросилася пожити приблизно два тижні, я особливо не вагалася, відразу погодилась. У мене велика квартира, окрема кімната для неї є, тому відповіла: “Звісно, приїжджай”.
Ми колись разом працювали, але відтоді спілкувалися дуже рідко, хіба що у соцмережах перекидалися кількома повідомленнями та поздоровленнями на день народження. Я подумала, що це чудова нагода трохи відновити наші стосунки, а ще — прогулятися містом, сходити разом на каву, обговорити старі часи.
Про витрати ми взагалі не говорили. Мені це здавалося дрібницею, як і прибирання у квартирі, поки не минув перший тиждень гостювання.
Олена приїхала з валізою та купою планів, як провести час у Києві. Перший вечір я приготувала смачну вечерю — борщ, котлети, салат. Говорили багато про її нову роботу, про те, як змінилися люди у нашому офісі, про нові серіали. Тоді все здавалося абсолютно природним. Наступного дня, коли я запропонувала разом сходити у магазин, вона відповіла:
— Ой, я так втомилася після дороги, сходи сама, будь ласка.
Я не надала на той момент цьому ніякого значення. Проте кожен наступний день ставав для мене все більш некомфортним. Олена почала ставитися до мого власного дому, наче до готелю: їсть, що є, ніколи не пропонує скинутися на продукти, а лише робить компліменти моїм кулінарним здібностям. Вона полюбляє мої сирники на сніданок, мій борщ “як у бабусі”, але ні разу не сказала, ні слова про те, щоб хоча б частково компенсувати витрати.
— Може, купимо якісь фрукти чи щось смачненьке на вечерю? – якось натякнула я, відкриваючи холодильник, у якому залишалося лише кілька яєць, дві сосиски й трохи молока.
— Та навіщо? У тебе ж і так все є, – голосно засміялася Олена. – Я взагалі не фанат магазинів, завжди відкладаю похід до супермаркету, поки вже зовсім немає що їсти.
Ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба. Ну добре, подумала я, гостинність — це одне, але ж і елементарні правила існування у когось в гостях ніхто досі не скасовував. Виявилося, що для Олени це не мало значення.
Тиждень минув, а вона й далі поводилась, наче перебуває у готелі де “все включено”. Мене це трохи бентежило, адже навіть мої найближчі родичі, коли приїжджали, завжди привозили з собою продукти або купували щось до столу. Сестра, наприклад, завжди каже: “Де тут найближчий магазин? Я зараз скуплюся, бо не можу жити чужим коштом”. Навіть коли приїжджає моя мама, вона приносить з собою продукти, а потім ще й намагається залишити гроші на холодильнику.
Якось мені потрібно було терміново з’їздити у справах. Я залишила Олену вдома та поїхала. Коли повернулася увечері, я взагалі не впізнала свою квартиру. Речі розкидані, підлога липка, коробка з під піци валяється, посуд брудний та ліжка розстелені. У санвузол зайти неможливо. Засоби гігієни скрізь. А ще мене почали дратувати її особисті банки для догляду за тілом. Вона зайняла майже всю полицю у ванній, так, що я вже почувалася гостею.
— Що тут сталося? – запитала я Олену.
Подруга посміхнулась та сказала:
— Мені так нудно було, що я вирішила розважитися. Ось, переміряла твої речі. Можна взяти цю сукню?
Тільки потім я звернула увагу, що це мої речі валяються серед купи сміття. Сталося таке враження, ніби обшук у квартирі був. Я не витримала та відповіла:
— Ні, не можна. Це моя улюблена сукня і я не дозволяла тобі чіпати мої речі.
Проте Олена не розгубилася, вона звільнила частину столу від брудного посуду та посунула коробку від піци та сказала, що я можу готувати вечерю.
Такого нахабства я не очікувала та випалили:
— А ти що, не могла прибрати?
Вона посміхнулась та почала мене знов нахвалювати.
— Ти справжня господиня, не те, що я. У тебе так затишно, що я, мабуть, взагалі не хочу додому повертатися.
— То давай хоч якось участь у цьому затишку візьмеш, – у моєму голосі вже чулися нотки втоми та роздратування.
Я була втомлена, проте Олені не дала заснути, поки вона не допоможе з прибиранням. Проте подруга вирішила прийняти ванну на весь вечір. Я була впевнена, що вона там відсиджується, щоб не прибирати.
У моїй спальні теж все було шкереберть. У шафі та комоді все перевернуто. Я перевірила свої коштовності й помітила, що зник золотий ланцюжок. У мене не багато прикрас, але саме той ланцюжок був найдорожчий. Гроші всі на банківській карті тримаю, подруга не мала до них доступу. Я вирішила не піднімати галас, а перевірити її сумочку. Подумала, що вчиню так само, як вона зі мною.
Зайшла до її кімнати з пилососом, закрила двері та почала обшук. Дійсно у її сумці був мій ланцюжок, фітнес-браслет, який я думала, що загубила кілька днів тому, раритетна ручка, брошка, пудра та ще кілька дрібничок. Я відразу забрала свої речі, проте говорити з Оленою не стала.
Вона мала бути у мене ще тиждень, проте терпіти це я не збиралась. Зранку я їй сказала:
— Олено, у мене змінилися плани. Ти маєш поїхати вже сьогодні.
— Як сьогодні? – здивувалась подруга, – ми ж домовлялись.
— Ні, я не можу залишити тебе у себе, у мене будуть гості.
Коли Олена нарешті поїхала, я відчула неймовірне полегшення. Але осад все ж таки залишився. Невже можна так легко й просто використовувати когось? Я завжди думала, що гостинність — це двосторонній процес, де обидві сторони докладають зусиль, щоб один одному було комфортно. А тут, ще намагання вкрасти чуже. Як би це виглядало, коли приїхала поліція? Скільки б галасу було та що б сказали сусіди? Мені від однієї такої думки вже погано ставало.
Випровадила я Олену та вирішила, що мені така подруга не потрібна. Можна пригостити людину вечерею, допомогти з житлом на кілька днів, але таке нахабство, це вже занадто. Наступного разу, коли хтось попроситься пожити в мене, я згадаю цю історію та обов’язково обговорю всі умови заздалегідь.
