У сьомому класі серед хлопчаків і дівчат уже почали з’являтися симпатії, а Петько комплексував через свій маленький зріст. Все змінив випадок. На початку вересня нового навчального року, до них у клас привели новеньку. Ніхто й припустити тоді не міг, що все так складеться

Петрик був найменшим хлопчиськом у класі. На шикуванні під час уроку фізкультури він стояв наприкінці строю. Свого зросту він соромився, хоча однокласники його не дражнили. Петрик був блакитнооким, симпатичним, навіть привабливим. Крім того, він добре вчився і завжди був готовий допомогти з уроками своїм друзям.

У сьомому класі серед хлопчаків і дівчат уже почали з’являтися симпатії, а Петько комплексував через свій маленький зріст. Він записався в секцію гімнастики, висів на турніку, старанно стрибав і тренувався, але зріст додавався повільно.

Мати заспокоювала сина:

— Та годі тобі, не журись. У нашому роді усі маленькі. І ти високим не будеш… Розуму, головне, не розгуби. Вчись добре, і все буде в тебе в житті як треба.

“Як треба” – було для Петрика чимось розпливчастим і незрозумілим. Він зітхав і з колишнім ентузіазмом поспішав на заняття. До дівчат він навіть близько не наближався. Всі дівчата класу були вищі за нього.

Все змінив випадок. На початку вересня нового навчального року, до них у клас привели новеньку. Тендітна, сором’язлива дівчинка поспішно пройшла до задньої парти і сіла на вільне місце поряд з Петриком.

– Можна до тебе? – тихо запитала вона.

Петько від несподіванки навіть не встиг схаменутися. Він кивнув і відсунувся, чомусь змахнувши рукою з парти невидимі порошинки, ніби очищаючи місце для своєї сусідки. Удостоєний такої довіри новенької, він гордо глянув на хлопців, які проводжали зацікавленими поглядами Олесю.

Весь урок Петька, нічого не розуміючи з пояснень вчителя, нишком стежив за Олесею, боячись гучно дихати і рухатися. Він ніби скам’янів від щастя. Петько давно сидів на задній парті один, ніби ховаючи себе від косих поглядів однокласників, ніби не хотів мірятися з кимось на зріст. Одному йому було спокійніше.

Наприкінці першого навчального дня поряд з Олесею він захвилювався: раптом вона пересяде від нього? Але відпускати від себе її хлопчик ніяк не хотів.

Весь день він був такий щасливий, що поряд з ним сидить це напівповітряне, біляве створіння, плавними обережними рухами заправляючи свої неслухняні кучерики за вуха, виводячи акуратним почерком формули в зошиті.

Щось переломилося в ньому відразу і безповоротно. Він вирішив брати бика за роги, тобто брати шефство над Олесею. Після уроків він, сам дивуючись своїй сміливості, зголосився проводити її додому, розповісти про школу, вчителів, так би мовити, ввести в курс справи. Олеся погодилася.

Як же був щасливий Петька, коли вони, не поспішаючи, йшли осіннім парком, засипаним золотим листям берізок! Олеся була майже одного зросту з ним, якщо трохи вище. Петько непомітно під час ходьби піднімався навшпиньки, розповідаючи про школу, чудових вчителів і хлопців.

Олеся не пересіла ні до кого з хлопців. Вони стали дружити з Петриком. А він просто вчепився у своє щастя цупкою хваткою. Хлопчаки одразу помітили, що до Олесі наближатися не можна було.

Тут же, як з-під землі, опинявся поруч Петька, вставав між ними, ніби зацікавлено прислухаючись до розмови, і хлопцям доводилося відступати.

Всі роки навчання Петька оберігав Олесю, немов вірний охоронець, був поруч, проводжав додому, ніс портфель, допомагав з уроками, гуляв із нею після школи у парку. Не дивно, що їхня дружба переросла в кохання.

Вони успішно закінчили школу. Петько, як і раніше, залишався найнижчим з усіх хлопців, але заняття спортом пішли йому на користь. Він став широкоплечим, кремезним, мускулистим.

Олеся залишалася такою ж тендітною і ніжною. З Петею вони були одного зросту. Їх так і звали в школі – «не розлий вода». Після закінчення навчання вони вступили до одного інституту, жили в одному гуртожитку. Петя, як і раніше, оберігав Олесю, вони всюди були разом.

За те, що дівчина не заглядалася на інших хлопців, симпатичних та забезпечених, Петя був вдячний долі. Він гриз науку, і був одним із найкращих студентів курсу, до того ж захищав честь ВНЗ у змаганнях з гімнастики.

На останньому курсі вони одружилися. Петро наполіг. А після закінчення інституту вони вже чекали на первістка, сина, а Петя почав кар’єру в одній з будівельних організацій. Пізніше він створив свою будівельну фірму і через кілька років став успішним підприємцем.

— Ну ось, мамо, — говорив Петро своїй матері. – Пам’ятаєш, ти казала: розум не розгуби і все буде як треба? Так і не так … одночасно. Я розум від Олеськи втратив. Одразу ж. От і сталося тому все як треба… Якби не вона… Не знаю, чого б я досягнути зміг.

— Та гаразд уже тобі, — соромилася Олеся. – Одну й ту саму пісню всоте. – Жінка посміхалася своєю променистою усмішкою, заплітаючи неслухняні світлі локони дочки в кіску.

— Все правильно, діти мої. Кохання – двигун прогресу. І найбільша сила на Землі… — чи то серйозно, чи жартома відповідала мати Петьці. – Головне, що ви стільки років разом. І щасливі. Не розгубіть, дорогі мої. “Не розлий вода”…

Олеся і Петро посміхалися, згадуючи школу, їхню задню парту і той перший золотий вересень, який поєднав їхні долі.

Фото ілюстративне спеціально для Особлива