Я все життя намагалася бути схожою на тата. Він був добрий, вихований і тактовний. Коли мої батьки розлучилися, я засмутилася, що залишилася з мамою, проте це врятувало мені життя.
Мама була дуже гарна, але це була її єдина перевага. Так казав тато. А я, обожнюючи його до завмирання серця, дивилася на все його очима.
Тато викладав студентам політологію. Він був дуже розумний, з інтелігентної родини, яка одразу не прийняла мою маму. Я набагато пізніше дізналася історію їхнього знайомства. Тато в складі студентського табору їздив у якийсь колгосп будувати там загони для тварин. Мамі було 17 років, і вона працювала дояркою. Освіта в неї була 8 класів, і то з натяжкою – навіть через багато років життя з татом, вона так і не навчилася швидко читати, водила по рядках пальцями й тихо шепотіла послідовність складів.
Зате красунею вона була незвичайною! Тендітна, з білою прозорою шкірою, медово-золотистим волоссям до пояса, з синіми волошковими очима й точеним профілем. На весільному фото вона виглядає як на картинці з журналу. Тато був високий, темноволосий, з густими вусами і дуже мужній.
Мама дізналася, що при надії, того літа від тата, і йому довелося на ній одружитися. Ні, колись він, мабуть, її любив. Але батьки тиснули на нього, звинувачуючи маму в тому, що вона оманою прив’язала його до себе. В університеті так і вилися молоденькі аспірантки, які, може, були не такі гарні, зате освічені й розумні, здатні підтримати будь-яку розмову. А крім того, ті кілька разів, коли тато намагався брати її на якісь прийоми й посиденьки, вона так неохайно їла, не вміла користуватися столовими приборами й так голосно сміялася, що йому було соромно за неї. Він не соромився говорити це мамі, а та лише хитала головою з сумною посмішкою, не наважуючись йому заперечити.
Я нізащо не хотіла бути схожою на маму. Хотіла, щоб тато мною пишався. Я ще до школи вивчила абетку й читала куди краще, ніж моя мама. Я цілими днями вправлялася з числами, щоб, коли тато поставить мені черговий приклад, дати правильну відповідь і заслужити його похвалу. За столом я уважно спостерігала за тим, як поводиться тато, і повторювала за ним – їла із закритим ротом, не вилизувала тарілку хлібом, як це робила мама, користувалася виделкою й ножем. Попри все це, тато не надто був до мене прихильний, лише побіжно ковзав по мені поглядом і пригладжував моє пухнасте волосся розсіяною рукою. Дні, коли мені вдавалося поговорити з ним, ставали надовго моєю втіхою, і я подумки перебирала фрази, сказані ним мені.
А коли я навчалася в другому класі, тато пішов від нас. Мама довго приховувала від мене, але, зрештою, я все одно дізналася, що в нього з’явилася інша жінка. Коли я почула це слово «розлучення», я думала лише про одне: «Хоч би тато забрав мене до себе…». Але, звісно, я залишилася з мамою. З квартири нам довелося виїхати – вона належала бабусі з дідусем, і ті були раді-радісні позбутися нас із мамою.
Якийсь час вони надсилали на нашу адресу невеликі грошові перекази – тато щомісяця, а бабуся на іменини та Новий рік. Але крах нашої родини збігся з розвалом країни, тому дуже скоро тато залишився без роботи, і грошові перекази вичерпалися. Мама влаштувалася в кілька місць прибиральницею і зранку до вечора мила підлоги. Платили їй мало, зарплату часто затримували, тож жили ми бідно. Мамина краса з роками потьмяніла, і тепер я не могла бачити в ній нічого доброго. Я подумки звинувачувала її в тому, що тато покинув нас.
А тато тим часом подався в підприємці. Одного разу він заїхав до нас і привіз мені нову куртку й залишив трохи грошей. Цей день надовго врізався в моїй пам’яті: була зима, я щойно повернулася зі школи, змерзла в своєму старенькому пальтечку, рукава якого давно були мені короткі. Тато стояв біля під’їзду – мама була на роботі, і ніхто не відчиняв йому двері, але він не пішов, стояв і чекав.
Моя душа зраділа – тато не забув про мене! Я напоїла його чаєм з цукром, без кінця таранторячи про свої успіхи в шкільному навчанні, всім виглядом намагаючись показати, яка я стала розумниця. Тато слухав мене неуважно, але не йшов, допив чай до кінця. Розгорнув нову курточку, від якої я була просто в захваті, поклав на стіл грошей і сказав:
– Це матері передаси. А на тому місяці ще привезу.
– А на мій день народження приїдеш? – несміливо спитала я.
Тато уважно на мене подивився, ніби забув, що через місяць у мене день народження. Потім сказав:
– Звісно! Що тобі подарувати?
– Ляльку! – сказала я й трохи зніяковіла – я вже була досить дорослою для ляльок, але слова самі вирвалися в мене. Чомусь саме цей символ дитинства мені хотілося отримати з татових рук. Зазвичай він купував мені на день народження книжки.
– Добре, – кивнув він, – буде тобі лялька.
Коли мама повернулася, я з гордістю розповіла їй про візит батька. І про те, що він прийде на мій день народження й подарує мені ляльку.
Чи треба казати, що в свій день народження я бігла додому щодуху, боячись, що тато не дочекається мене. Я сподівалася, що він стоятиме біля під’їзду, але його не було. Напередодні мама спекла торт, а вранці подарувала новий джемпер з візерунками, такі були в моді, і я давно про нього мріяла. Торт я не чіпала – чекала на тата. Але він так і не прийшов. Увечері, коли мама повернулася з роботи, ми разом з нею з’їли його. Та в мене зовсім не було святкового настрою, а під кінець я взагалі розридалася. Звісно, мама все зрозуміла, але не стала нічого говорити про тата.
Наступного дня мама простягнула мені якусь коробку.
– Ось, – сказала вона, – на пошті, мабуть, затримка була, учора мали принести. Це тобі від тата.
Я розкрила коробку – там лежала новенька лялька в гарній рожевій упаковці. Я радісно скрикнула й спитала:
– Чому ж він сам не прийшов?
– Мабуть, у відрядження відправили, – відповіла мама й відвела очі.
Ця лялька стала найулюбленішою. Я носила її навіть із собою до школи, не боячись насмішок однокласників. А тато більше не з’явився. І бабуся так і не прислала мені в подарунок звичного грошового переказу. Поступово я звикла, що в моєму житті більше немає нікого, крім мами. Та кожного дня я тужила за батьком, і все, що я робила, я робила в надії, що колись він повернеться, побачить, якою я стала, і буде мною пишатися.
Після одинадцятого класу я вступила до медичного університету. І так мені захотілося поділитися цією новиною з татом, що я вирішила його знайти. Я приблизно пам’ятала адресу й татової квартири, в якій я прожила вісім років, і квартири бабусі з дідусем, в якій бувала тільки на свята. І, нічого не сказавши мамі, я поїхала на пошуки.
У татовій квартирі мені відчинила якась жінка й сказала, що таких тут немає і вона живе тут уже сім років. Я спробувала розпитати її про колишніх мешканців, але вона зачинила двері.
У бабусі й дідуся ніхто не відповідав. Я вже зібралася йти, як відчинилися сусідні двері, і сухенька бабуся у великих окулярах спитала:
– Вам кого?
– Я до Сергійкіних прийшла. Я їхня онучка.
Бабуся подивилася на мене уважніше й сказала:
– Ну, коли ти онучка, мусиш знати, що вони багато років як у могилі.
Я почервоніла.
– Я не знала… Мої батьки розлучилися, і я…
– Ну так, ну так. Розлучилися… То ти, значить, Машенька?
– Так.
– Хотіла з бабусею й дідусем побачитися?
– Хотіла. А ще – з татом, – видихнула я.
Бабуся якось так глянула на мене, що я одразу все зрозуміла.
– То їх усіх разом, не стало. В один день. Все через батька твого… У нього борги якісь були…
Правда обрушилася на мене з такою силою, що мені нічим було дихати.
– Та ти не плач, – запричитала бабуся. – Молода ти, все життя попереду. Мати у тебе є?
Я кивнула.
– Ось що. Я тобі зараз адресу дам їхніх могилок, у мене десь записано. З’їзди поговори з ними, тобі легше стане.
Вона довго нишпорила в різних шухлядах, доки не знайшла потрібну записну книжку. Продиктувала мені номери могилок і назвала кладовище. Я подякувала їй і одразу ж поїхала, поки не передумала й страх повністю не накрив мене своєю рукою.
Могилки були всі зарослі бур’янами, недоглянуті. Я ледь розчистила їх, щоби прочитати написи. Вони лежали всі поруч, за однією огорожею. Розгледівши дату смерті, я зрозуміла, що сталося це через два дні після моєї останньої зустрічі з татом.
Тільки по дорозі додому, трясучись у старому трамваї, мені спало на думку, що тато ніяк не міг прислати мені ту ляльку на день народження. Цю ляльку я зберігала досі, берегла її й вирізняла з-поміж усіх інших подарунків, які до й після цього дарувала мені мама. А ця лялька була теж від мами, раптом подумала я. Рум’янець набіг на мої щоки, в горлі застряг якийсь клубок. Мені стало соромно. Мій батько виявився не тою людиною, якою можна пишатися. Він занапастив своїх батьків. Добре, що ми тоді не жили разом…
Я не стала розповідати мамі про свою поїздку. Збрехала, що гуляла з подругами. А потім обійняла її, сказала, що дуже люблю, і збрехала ще раз:
– Дякую тобі за все.
Мама здивувалася й підвела на мене свої очі, трохи потьмянілі з часом, але все ще яскраві, волошкового кольору.
– Я завжди знала, що ту ляльку подарувала мені ти. Тому її так і любила.
Крупні сльози покотилися з маминих очей. Мені не було соромно за свою брехню. Мені було соромно за всі роки, коли я вважала, що в ній немає нічого доброго, крім швидкоплинної краси…
