«Усі сто банок тушкованого м’яса й лечо забере моя рідня, а вам і магазинних консервів вистачить!» — наказала свекруха, завантажуючи причіп.
— Усі сто банок тушкованого м’яса й лечо забере моя рідня, а вам і магазинних консервів вистачить! — наказала Тамара Петрівна, з глухим стуком опустивши важезний фанерний ящик на борт старенького автомобільного причепа.
Скло глухо дзенькнуло всередині, наче жалібно озвалося. Під примруженим, переможним поглядом свекрухи ящик слухняно посунувся глибше, до брезентового тенту.
— Тамаро Петрівно, схаменіться, — тихо, але виразно промовила Марина, не опускаючи рук, забруднених сухою землею після ранкового прибирання льоху. — Це м’ясо ми з Ігорем купували за власні гроші. Чверть туші у фермера в Заріччі брали разом, склавшись. А перець, помідори, часник — я два місяці над ними навпочіпки працювала, поки ви в санаторії спину лікували. Чому все має дістатися вашій сестрі?
— Тому що! — відрізала свекруха, поправляючи на пишних грудях синтетичний квітчастий фартух. — У Людочки племінник вступив до інституту в обласному центрі! Гуртожиток, чуже місто, на тамтешній їжі в хлопця ще й шлунок зіпсується! А ви міські, із зарплатами. Зайдете до супермаркету біля свого будинку, купите баночку кільки чи шпротів — нічого з вами не станеться. Ігорю! Ти чого стовпом стоїш? Бери другий ящик, спину бережи, коліна згинай, я кому кажу!
Ігор, високий, трохи сутулий чоловік тридцяти двох років, стояв біля виходу з темного льоху, тримаючи в руках картонну коробку, з якої апетитно червоніли кришки закатаного солодкого перцю. На його обличчі блукала та сама жалюгідна, трохи винувата усмішка, яка з’являлася щоразу, коли мати підвищувала голос бодай на пів тону.
— Мамо, ну справді, ми ж домовлялися навпіл… — нерішуче пробурмотів він. — Ми ж Марині обіцяли, що зробимо запаси на зиму, кредит за машину ще пів року виплачувати, треба заощаджувати…
— Домовлялися вони! — сплеснула руками мати, і її масивні золоті сережки у формі бубликів хитнулися біля щік. — Мати для вас уже не авторитет? Земля чия? Ділянка чия? Дідова! Без цієї землі де б ви свій перець садили — на балконі в стаканчиках з-під сметани? Ігорю, вантаж, кажу! Людочка вже за годину чекатиме на повороті з траси, у них попутна машина до райцентру.
Марина дивилася на чоловіка. Навіть не з гнівом — із холодною, кришталевою ясністю, яка накопичується роками дрібних поступок, проковтнутих образ і вічних компромісів на користь інших.
П’ять років шлюбу. П’ять років нескінченної черги сімейних обов’язків. Навесні — «треба допомогти мамі зорати, у неї тиск». Улітку — «треба терміново полити, у мами спина болить». Восени — «треба все переробити, не пропадати ж добру». Марина щиро намагалася бути хорошою невісткою. Вона мила, стерилізувала трилітрові банки до скрипу, варила томатний сік літрами, дихала різким оцтовим паром, різала яловичу вирізку, поки від ручки важкого ножа на долонях не з’являлися мозолі. В автоклаві, придбаному, до речі, виключно за її особисту премію, вони готували цю тушкованку три ночі поспіль.
І ось фінал: «Вам і магазинних консервів вистачить».
— Постав коробку на землю, Ігорю, — неголосно сказала Марина.
Її голос не тремтів, але в ньому з’явилося щось таке, від чого чоловік здригнувся й завмер на півдорозі до причепа.
— Ти мені тут не командуй у моєму дворі! — спалахнула Тамара Петрівна, підходячи ближче й упираючи руки в боки. — Розкомандувалася тут чужа дівка! Ігорю, я кому сказала? Неси в причіп!
— Якщо ти зробиш ще хоч один крок до машини, Ігорю, — продовжила Марина, дивлячись просто в очі чоловікові, наче свекрухи взагалі не існувало, — ти залишишся тут зимувати. Разом із мамою, причепом і племінником Людочки.
У дворі стало так тихо, що було чути, як за сусідським парканом у Гусєвих хрипко гавкає на ланцюгу старий пес і як десь на трасі натужно, на зниженій передачі, гуркоче завантажений КамАЗ. Тамара Петрівна відкрила рот і закрила, наче їй раптом забракло повітря для всіх тих слів, які вже стояли в неї на язиці.
Ігор постояв іще секунду з коробкою в руках. Потім повільно, обережно, як ставлять на підлогу миску з окропом, опустив її на землю біля самого порога льоху. Кришки з перцем дзенькнули одна об одну й затихли.
— Мамо, — сказав він і чомусь витер долоні об штани, хоча руки в нього були чисті. — Ну давай без цього. Давай по-людськи.
— По-людськи?! — Тамара Петрівна нарешті набрала повітря. — Це вона з матір’ю по-людськи? Це вона мені в моєму дворі ультиматуми ставить? Та я тебе сама на ноги поставила, батько твій, царство йому небесне, на цьому самому причепі мені шифер возив, а вона мені — «схаменíться»!
Вона сама підійшла до коробки, підхопила її знизу, охнула, але не випустила. Спина, яку в санаторії три тижні лікували парафіном і дорогими процедурами, одразу дала про себе знати: свекруха рушила до причепа боком, дрібними кроками, з виглядом людини, якій доводиться долати важке випробування. Марина не зрушила з місця. Ігор смикнувся допомогти — і залишився стояти, бо розумів: зробить хоч крок до причепа, навіть із порожніми руками, і це буде саме той крок.
Коробка опинилася в причепі поруч із фанерним ящиком. Тамара Петрівна випросталася, тримаючись за спину, і подивилася на них обох водночас і переможно, і з докором.
— Тамаро Петрівно, — спокійно запитала Марина, — а скільки банок Людмила Петрівна у вас просила?
— Скільки треба, стільки й просила!
— Скільки?
— Не твоє діло! Дитині в гуртожиток!
— Тоді зробімо так, — Марина нарешті опустила руки й обтрусила долоні, із яких посипалися сухі грудочки землі. — Поїдемо до повороту всі разом. Утрьох. І нехай Людмила Петрівна сама скаже, скільки їй потрібно. Скільки скаже — стільки й віддамо. З вашої половини.
— З якої ще половини?!
— З тієї, про яку ви з Ігорем навесні домовлялися, коли він переказував вам гроші на насіння.
Ігор кашлянув і раптом промовив, дивлячись кудись убік, на сарай:
— Мамо, у них же попутна машина. Це, напевно, Сашко Гусєв на своїй «Ниві» їде в райцентр, він щосуботи їздить. У нього багажник завжди картоплею забитий, мішками. Куди він сто банок подіне? На дах?
Тамара Петрівна на мить розгубилася. Про це вона, схоже, не подумала: у її голові вже вималювалася гарна картина, як вона, старша сестра, під’їжджає до повороту з повним причепом, відкидає брезент і каже: «Бери, Людо, для Денисочка нічого не шкода», а Людочка ахкає й притискає руки до грудей. Як саме сто банок поїдуть далі, у тій картині не було.
— Поїхали! — оголосила вона, зриваючи фартух через голову. — Поїхали! Подивимося, як ти Людочці в очі дивитимешся, коли вона дізнається, яка в мене невістка!
Їхали мовчки. Тамара Петрівна, як завжди, сіла спереду, поруч із сином: заднє сидіння вона вважала місцем для дітей, собак і невісток. Марина влаштувалася позаду, поруч із коробкою лечо, яку так і не встигли донести до причепа. Причіп позаду гуркотів на кожній вибоїні, і з кожним ударом скло всередині озивалося тонким, нервовим дзвоном. Ігор їхав повільно, кілометрів двадцять на годину, об’їжджав ями так обережно, наче віз у причепі не тушкованку, а рідну матір.
— Людочка в мене молодшенька, — раптом заговорила Тамара Петрівна, дивлячись у лобове скло. Голос у неї був уже не наказовий, а ображений, із тремтінням. — Я її змалечку доглядала. Мати на фермі цілодобово, батько на тракторі, а я — з Людкою на руках, у дванадцять років. Вона мені як донька. І все життя їй не щастило. Вітька її цей… Ну, не має поганих звичок, але й користі з нього небагато. Живуть у своєму райцентрі на одну пенсію та його зарплату сторожа. Денис, племінник Віті, — перший у їхньому роді, хто вступив до інституту! Майже без батьківської підтримки, мати його в Москві працює вахтами, батька й узагалі не було. Люда його до себе забрала. І що, я їй допомогти не можу? У мене льох є, земля є, руки є!
— Руки є, — тихо погодилася Марина із заднього сидіння.
Свекруха смикнула плечем, але не обернулася.
— Мамо, — сказав Ігор, — так я ж теж тітці Люді племінник. Рідний, між іншим.
— Ти ж із дружиною, — відрізала мати. — Тебе є кому годувати.
На повороті з траси, біля перекошеної зупинки з вибитим склом і вицвілою рекламою якогось давно закритого магазину, справді стояла зелена «Нива». Сашко Гусєв, рудий чоловік в армійській куртці, стояв, спершись на капот. Задні дверцята були відчинені, і звідти, як і казав Ігор, випирали туго набиті мішки. А поруч, у короткій синій куртці та в’язаній шапці з помпоном, переминалася з ноги на ногу маленька худенька жінка із сумкою-візком на коліщатках. Людмила Петрівна була на голову нижча за сестру й кілограмів на тридцять легша. Поруч із Тамарою Петрівною, яка вибралася з машини, вона здавалася зовсім тендітною.
— Тамарочко! — вона обійняла сестру, потім кивнула Ігорю, а тоді, трохи помовчавши, Марині. — Ой, а ви всі приїхали? Навіщо, я б і сама…
— Ходи сюди, — Тамара Петрівна взяла її під лікоть і повела до причепа. Розстебнула ремінь, відкинула край брезенту. — Дивись. Це все Денисові.
Людмила Петрівна подивилася. Потім подивилася ще раз, наче не повірила власним очам. Ящики, коробки, ряди кришок — червоних, золотистих, білих, — щільно одна до одної, наче солдати на параді.
— Тамаро, — сказала вона, — це що?
— Тушковане м’ясо. Яловичина, приготована в автоклаві, на рік вистачить. І лечо, перчик, як Денис любить.
— Скільки тут?
— Сто, — гордо сказала Тамара Петрівна. — Сто банок.
— Тамаро, ти при своєму розумі? — Людмила Петрівна сплеснула руками точнісінько так само, як сестра, і Марина вперше побачила, що вони все-таки схожі. — Він у гуртожитку в кімнаті на чотирьох живе! У нього одна тумбочка й полиця під ліжком! Холодильник на весь поверх, та й той, каже, хтось щодня звільняє від продуктів. Куди йому сто банок? Я ж тобі телефоном що сказала? Десять баночок, якщо не шкода, на перший час. Ти сама сказала: бери більше, у мене цього добра нікуди ставити, молоді самі відмовилися, їм у місті не треба.
Сашко Гусєв біля капота голосно хмикнув і затягнувся.
— Людо, ти давай вирішуй, тільки місце в мене — он, у тебе на колінах. Один ящик візьму, більше не влізе. У мене картопля тещина.
Тамара Петрівна стояла почервоніла, з плямами на шиї, і дивилася не на сестру, а кудись у поле, на далеку лісосмугу.
— Не ганьби мене перед людьми, — нарешті глухо сказала вона. — Бери, кажу. Відвезеш за два рази.
— Це ти мене ганьбиш, — так само тихо відповіла Людмила Петрівна. І, повернувшись, раптом подивилася на Маринині руки, на землю, що в’їлася в шкіру біля нігтів, на свіжу мозольку біля основи вказівного пальця. — Ігорчику, а м’ясо чиє? Ви купували?
Ігор міг би промовчати. Міг би сказати «спільне» або «мамине», або своє звичне «ну, тітко Людо, яка різниця». Марина бачила, як він набрав повітря і як у нього сіпнувся кадик.
— Наше з Мариною, — сказав він. — Ми купували. А готували разом. Мама половину собі залишала, так домовлялися. Ну… її половина.
Людмила Петрівна кивнула, наче остаточно все для себе зрозуміла, і полізла у внутрішню кишеню куртки по гаманець — старий, із кнопкою, що погано застібалася.
— Скільки коштує, Мариночко? Я один ящик візьму. Кажи, не соромся, я не бідую.
Марина подивилася на гаманець, потім на свекруху. Тамара Петрівна стояла, вчепившись пальцями в борт причепа, а її золоті сережки-бублики дрібно тремтіли. Марина подумала, що зараз може назвати ціну — чесну, до копійки і Людмила Петрівна заплатить, і це буде справедливо. А Тамара Петрівна потім до кінця життя згадуватиме цей поворот біля зупинки, де її рідна сестра відраховувала гроші невістці за те, що сама вона обіцяла подарувати.
— Нічого, — сказала Марина. — Це з мамчиної половини. Тамара Петрівна Денисові гостинці зібрала.
Свекруха повільно повернула до неї голову. У її погляді було стільки всього водночас — і злість, і недовіра, і щось схоже на розгубленість, — що Марина не витримала й першою відвела очі.
— Так, — нарешті хрипко сказала Тамара Петрівна. — Пригощаю. Бери, Людо. І лечо візьми пару банок, він перець любить.
Людмила Петрівна взяла ящик тушкованого м’яса — дванадцять банок, Ігор доніс його до «Ниви» й утиснув між мішками, — а дві банки лечо вона поклала в сумку-візок. Гаманець сховала, але, вже сідаючи в машину, спритно, наче фокусник, вклала Ігорю в кишеню куртки складену тисячу:
— На бензин. Не сперечайся з тіткою.
Потім опустила скло й сказала сестрі — неголосно, але вітер дув у їхній бік:
— Ти б мені хоч спочатку телефонувала, Тамаро. Перш ніж роздавати чуже.
«Нива» чхнула, розвернулася на гравії й покотила в бік райцентру, перевалюючись на вибоїнах, наче качка.
Назад їхали ще повільніше. Причіп гуркотів, як і раніше, але тепер його дзенькіт здавався Марині не жалібним, а якимось насмішкуватим. Тамара Петрівна сиділа попереду випроставшись, стиснувши губи, і тримала сумку на колінах обома руками.
— Задоволена? — запитала вона, не обертаючись, коли вже показалися дахи їхньої вулиці.
— Ні, — чесно відповіла Марина.
Свекруха нічого не сказала. Напевно, чекала іншої відповіді й не знала, що з цим робити.
У дворі Ігор відкинув брезент, і почався поділ, якого Марина за п’ять років шлюбу ще жодного разу не бачила й про який навіть не мріяла. Ігор діставав банки по одній і ставив на довгий дощатий стіл під навісом, де влітку вони чистили перець, а Тамара Петрівна стояла поруч, схрестивши руки на грудях, і стежила за кожним рухом.
— Двадцять одна, двадцять дві, — рахував Ігор уголос.
— Цю не чіпай, це я закручувала, у неї кришка з вм’ятиною, це моя.
— Мамо, вони всі однакові.
— Не всі! Я свої пам’ятаю!
— Добре, твоя. Двадцять три…
Коли на столі вишикувалися два рівні ряди — в одному п’ятдесят банок, у другому тридцять шість, адже дванадцять поїхали із Сашком Гусєвим, а дві банки лечо лежали у візку Людмили Петрівни, — у свекрухи вже не залишилося сил сперечатися. Вона розвернулася й пішла до будинку, грюкнувши дверима так, що з ґанку злетив і покотився сходами порожній пластиковий таз.
Ігор носив коробки до багажника, Марина загортала банки в старі газети, щоб не побилися. Працювали мовчки, злагоджено, як працювали всі ці три ночі біля автоклава, коли від спеки на літній кухні на шибках виступали краплі, а Ігор засинав сидячи, прихилившись до стіни, і Марина будила його легким поштовхом, щоб не пропустити потрібний час.
— Вона ж не зі зла, — сказав він, укладаючи останню коробку. — Ти зрозумій. Вона просто… Їй треба, щоб тітка Люда бачила, що в неї все є. Усе життя так.
— Я знаю, — сказала Марина. — Від цього не легше.
Автоклав стояв на веранді — величезний, блискучий, із манометром, схожим на око. Марина підняла його за ручки — він був важкий, кілограмів п’ятнадцять, — і понесла до машини. Двері будинку тієї ж миті відчинилися.
— А автоклав куди? — Тамара Петрівна стояла на порозі, накинувши кофту на плечі. — А наступного року в чому закручувати?
— Наступного року, Тамаро Петрівно, ми готуватимемо у себе вдома. У нас плита є.
— Он як… На газу вона готуватиме. Мій будинок, виходить, тобі вже не підходить.
— Мамо, — сказав Ігор, забираючи в Марини автоклав і влаштовуючи його на задньому сидінні, — він Маринин. Його купили за її премію. Ти ж сама знаєш.
Тамара Петрівна знала. І, мабуть, саме тому більше нічого не сказала. Лише трохи постояла на ґанку й повернулася до будинку. Марина думала, що вона вже не вийде. Але коли Ігор відчепив причіп і, сопучи, закотив його під навіс, а Марина вже сиділа в машині й пристібалася, свекруха з’явилася знову — із великим поліетиленовим мішком у руках.
— Картоплі вам, — сказала вона, не дивлячись на невістку, і сама поклала мішок у багажник, між коробками. — Не на ринку ж купувати. Там уся гнила, мита, сама хімія.
— Дякую, мамо.
— У неділю приїдеш? Теплицю розбирати. Плівку треба зняти, поки вітер не порвав.
Ігор, уже взявшись за дверцята машини, затримався. Марина бачила в боковому дзеркалі, як він чухає потилицю — теж, мабуть, батькова звичка, вона давно її помітила.
— Приїду, — сказав він. — До обіду. І до темряви поїду, мені в понеділок на зміну.
— Ну, до обіду то й до обіду, — несподівано легко погодилася Тамара Петрівна й пішла відчиняти ворота.
Виїхали вже в сутінках. Траса була порожня, лише рідкі зустрічні фари засліплювали очі. Ігор вів машину мовчки, Марина теж мовчала й дивилася, як уздовж узбіч миготять голі чорні тополі. Кілометрів за двадцять, на залізничному переїзді, машину труснуло, і ззаду, у багажнику, щось виразно стукнуло — скло об скло.
— Газети, мабуть, зсунулися, — пробурмотів Ігор.
На заправці, поки він ходив платити тисячею, яку дала Людмила Петрівна, Марина відкрила багажник і поправила коробки. Газети були на місці. Стукало в мішку з картоплею. Вона розв’язала його, пошукала рукою серед холодних, шорстких бульб і витягла з самого дна одну за одною дві банки лечо з червоними кришками. На одній кришці була вм’ятина.
Ігор повернувся, побачив банки в неї в руках, перевів погляд на мішок і довго нічого не говорив.
— Повернемо? — запитала Марина.
— Не треба, — сказав він. — Вона ж не просто так їх туди поклала.
Марина поставила банки назад, зав’язала мішок і зачинила багажник.
— Тоді в неділю завези їй шпротів, — сказала вона, сідаючи в машину. — Хороших, ризьких. Купимо в супермаркеті біля дому. Нічого з нами не станеться.
