Галина Петрівна повільно опустила сумку на лавку біля веранди. Вона дивилася на нього так, ніби він щойно заговорив іншою мовою.
— Ти зараз мені це сказав? — спитала вона тихо.
— Вам, — відповів Сергій. — Я цілий ранок косив траву, лагодив дах над сараєм і возив воду. А ви приїхали на трьох машинах разом із сестрою, сином і двома валізами та сіли в тіні, наче господиня.
— Я мати твоєї нареченої.
— Ви мати моєї нареченої, але не власниця цього подвір’я.
На порозі з’явилася Оксана. У руках вона тримала рушник, а на обличчі в неї було те саме вираз, що й завжди, коли двоє найближчих людей починали виясняти стосунки при ній.
— Серьожо, що трапилося?
— Нічого не трапилося. Твоя мама вирішила, що на цій дачі всі їй винні, а я щойно запропонував їй зайнятися справою.
— Голубцями, — уточнила Галина Петрівна. — Він запропонував мені голубці, наче я куховарка.
— Мамо, він просто пожартував.
— Я не жартував, — спокійно сказав Сергій.
Оксана заплющила очі й глибоко вдихнула.
— Тоді давайте всі сядемо й поговоримо нормально.
— Я не сяду за стіл у домі, де мене так зустрічають, — відрізала Галина Петрівна. — Тарасе, неси речі назад до машини.
Тарас, її син і брат Оксани, який стояв біля хвіртки з телефоном, навіть не підвів голови.
— Мамо, ми щойно приїхали. Дорога тривала чотири години.
— Ти ще скажи, що зі мною не згоден.
— Я згоден, що ви обоє перегнули, — сказав Тарас. — Але я їхав сюди відпочивати, а не слухати це.
Сестра Галини Петрівни, тітка Ліда, яка встигла сісти у плетене крісло, підняла вказівний палець.
— Не втручайтеся в жінок їхнього віку, діти. Галя завжди була горда. Ще змалку.
— Лідо, ти допомагаєш? — спитала Галина Петрівна.
— Я констатую.
Сергій витер руки об штани й подивився на будинок. Старий, із зеленими віконницями, він пам’ятав кожну тріщину на ґанку. Це була дача його діда Миколи, і Сергій їздив сюди ще хлопчиком, коли дід учив його садити картоплю та розпізнавати птахів за голосом.
— Я поясню один раз, — сказав він. — Дід залишив цей дім мені. Я запросив вас на вихідні, бо хотів, щоб ми всі познайомилися ближче перед весіллям. Я не казав, що ви можете переставляти меблі у вітальні й вирішувати, де хто спатиме.
— Я переставила один стіл, — сказала Галина Петрівна.
— Це був дідів стіл. Він стояв у тому кутку тридцять років.
— Він був незручний.
— Він був пам’яттю, — відповів Сергій.
Галина Петрівна раптом замовкла. Оксана помітила, що мати чомусь відвела погляд у бік яблуні, а пальці її правої руки сіпнулися, ніби вона намагалася згадати щось дуже давнє.
— Мамо, ти в порядку?
— Цілком.
— Ти так дивилася на цю яблуню, ніби її вже бачила.
— Усі яблуні однакові, — сказала Галина Петрівна й різко підвелася. — Я піду в дім. Якщо мені дозволять увійти.
— Заходьте, — буркнув Сергій. — Тільки не чіпайте більше нічого.
Вона пройшла повз нього, не промовивши ні слова. Оксана кинула на нареченого довгий погляд.
— Ти міг сказати м’якше.
— А вона могла приїхати м’якше, — відповів він. — Вона від самого порога розкладає свої правила. Я мовчав дві години.
— Мама просто нервує.
— Усі нервують. Але не всі при цьому командують.
— Серьожо, вона моя мама.
— А я твій майбутній чоловік. Чи вже ні?
Оксана стиснула рушник.
— Не кажи так.
— Тоді скажи, на чиєму ти боці.
— Я не хочу бути на боці. Я хочу, щоб ви обоє почули одне одного.
— Я її чую. Вона мене ні.
У домі щось гупнуло, а потім пролунав вигук. Не крик, а радше здивований подих. Оксана першою побігла всередину, Сергій за нею.
Галина Петрівна стояла посеред кімнати біля відчиненої шафи. Підлога була завалена старими пледами, а в її руках лежала жерстяна коробка з вицвілою малюнковою кришкою.
— Що ви робите? — різко спитав Сергій. — Це не ваша шафа.
— Вона була не замкнена.
— Тому що вона не потребувала замка. Покладіть коробку.
— Ні.
— Галино Петрівно, я прошу в останній раз.
— Я теж прошу, — тихо відповіла вона. — Дозвольте мені її відкрити.
У її голосі було щось таке, що Сергій на мить завагався. Це не було вимогою господині. Це було благанням.
— Мамо, що в тій коробці? — спитала Оксана.
— Не знаю. Ще не бачила.
— Тоді чому ти її тримаєш так, наче знаєш?
Галина Петрівна підняла кришку. Усередині лежали пожовклі листи, зв’язані шнурком, кілька знімків і складений удвічі документ із печаткою. Вона взяла один знімок і довго вдивлялася в нього. На ньому стояла молода дівчина в білому платті, а поруч високий юнак із серйозним поглядом.
— Це ж ваш дід, — прошепотіла вона Сергієві. — Миколо.
— Звідки ви знаєте його ім’я? — спитав він. — Я не називав.
— Я знала його раніше, — сказала Галина Петрівна. — Я знала його, коли мені було двадцять.
У кімнаті стало так тихо, що було чутно, як тітка Ліда на веранді перехиляє чашку.
— Мамо, ти ніколи не розповідала, — сказала Оксана.
— Бо не було кому розповідати.
— Ти знала діда Сергія й нічого не сказала, коли ми почали зустрічатися?
— Я не була певна, що це той самий дім. Я їхала сюди й казала собі, що це збіг. Потім побачила яблуню. А потім побачила стіл.
— Який стіл? — спитав Сергій.
— Той, що я переставила. Я не розуміла, чому мої руки самі потягнулися до нього. А потім згадала. Я сиділа за ним, коли Микола читав мені вірші.
Сергій опустився на край ліжка. Він раптом відчув, що все, що він вважав своїм життям, має інші, прихованіші шари.
— Це неможливо. Дід мав бабусю Ніну. Вони прожили разом сорок років.
— Я знаю, — сказала Галина Петрівна. — Ми не були разом. Ми були заручені. Це інше.
— Хто вас розлучив? — спитала Оксана.
— Його мати. Вона вважала мене непідходящою. Я була з бідної родини, а у них був дім із садом. Вона сказала Миколі, що я зустрічаюся з іншим. Він повірив. А я повірила, що він мене кинув.
— І ви цілих сорок років мовчали? — спитав Сергій.
— Я вийшла заміж за Петра, народила двох дітей і жила звичайним життям. Але щоразу, коли чула слово дача, мені ставало важко дихати.
Тітка Ліда стояла на порозі, схрестивши руки.
— Галю, ти ж мені казала, що все забула.
— А ти й повірила?
— Я твоя сестра. Я мусила повірити.
— Ні, Лідо. Ти мусила запитати.
— Не перекладай на мене, — різко відповіла тітка. — Ти завжди все тримала в собі, а потім обвинувачувала всіх, що вони не здогадалися.
— Годі, — втрутилася Оксана. — Я хочу дочитати, що там лежить.
Вона обережно взяла складений документ, розгорнула його й нахмурилася.
— Це заповіт. Дата вісімдесят третій рік. Тут написано, що частина земельної ділянки із садом переходить Галині Василівні Коваленко.
— Це моє дівоче прізвище, — повільно сказала Галина Петрівна.
Сергій різко підвівся.
— Це якась помилка. Дід ніколи про таке не згадував.
— Він і не міг, — відповіла вона. — Він, певно, думав, що я не приїду. Або що не захочу.
— Тобто ви тепер маєте право на частину мого саду? — спитав він.
— Я не казала цього.
— Але ж документ каже.
— Документ старий, Серьожо, — сказала Оксана. — Його треба перевірити в нотаріуса.
— Отже, ви знали, — звернувся він до Галини Петрівни. — Ви приїхали сюди не просто знайомитися.
— Я не знала про заповіт.
— Тоді чому ви так захотіли тут усе переставляти?
— Бо мені було боляче, — сказала вона. — Бо кожен кут нагадував мені, що тут могло бути моє життя. І я ненавиділа себе за це. І тебе теж трохи, бо ти схожий на нього.
Сергій мовчки дивився на неї. Злість, яка кипіла всередині, раптом наштовхнулася на щось крихке й тихе.
— Я схожий на діда?
— Тими самими бровами. І тим, як ти стискаєш щелепу, коли сердишся.
— Це ще не привід говорити зі мною так, ніби я винен.
— А ти не мав права говорити зі мною про голубці, — відповіла вона. — Хоча, може, мав. Я справді ні разу за ці години не запропонувала допомогти.
З веранди долинув голос Тараса.
— Тут приїхав якийсь чоловік. Каже, що він сусід і хоче поговорити про межу.
Усі четверо переглянулися.
— Який ще сусід? — спитав Сергій.
— Високий, сивий, у кепці. Називає себе паном Остапом.
Сергій вийшов на ґанок. Біля хвіртки стояв літній чоловік із палицею й акуратно складеною папкою під пахвою.
— Добрий день, — сказав той. — Я сусід зі східного боку. Знав вашого діда добре. Ми з ним давно домовилися про межу, але я чув, що дача тепер змінює господарів.
— Вона не змінює господарів, — сказав Сергій. — Я її спадкоємець.
— Це я знаю. Але є ще дещо. Ваш дід просив мене передати одну річ, коли в цьому домі з’явиться жінка на ім’я Галина.
Галина Петрівна вийшла на ґанок слідом.
— Це я.
Чоловік уважно подивився на неї й кивнув.
— Він казав, що ви можете не приїхати ніколи. Але якщо приїдете, віддати це особисто.
Він розкрив папку й дістав конверт без марок. На ньому нерівним почерком було виведено лише одне слово: Галі.
Вона взяла конверт обома руками, ніби той міг розсипатися.
— Відкрийте, — тихо сказала Оксана.
— Не тут.
— Мамо.
— Я сказала, не тут.
Галина Петрівна пішла до яблуні й сіла на стару лаву під нею. Сергій стояв на ґанку, і вперше за день йому було незручно спостерігати. Оксана підійшла до нього.
— Піди до неї, — прошепотіла вона.
— Вона не хоче нікого бачити.
— Вона хоче, щоб хтось не пішов.
Він зітхнув і повільно рушив до яблуні. Сів на іншому кінці лави, залишивши між ними вільне місце.
— Вибачте за голубці, — сказав він.
— Я заслужила, — відповіла вона.
— Ні. Ви гостя. Я мав бути привітнішим.
— А я мала бути скромнішою. Давай домовимося, що ми обоє були не найкращими.
Вона розгорнула лист. Сергій відвернувся, щоб не бачити її обличчя. Через кілька хвилин вона заговорила, і голос її зламався.
— Він пише, що весь час знав правду про його матір. Дізнався вже після мого від’їзду. Шукав мене, але я змінила прізвище. Пише, що збудував у саду альтанку, щоб, коли я повернуся, мені було де сидіти.
— Альтанка за будинком, — тихо сказав Сергій. — Я вважав, що вона просто стара.
— Вона не стара. Вона чекала.
Вони замовкли. Десь у кущах сухо цокнула пташка.
— Він пише ще одне, — додала вона. — Пише, що якщо в цьому домі колись житиме його онук і поруч буде моя донька, то хай вони будуть щасливішими, ніж ми.
Сергій різко повернувся до неї.
— Він не міг знати про Оксану.
— Він знав, що в мене буде дочка. Я писала йому одного листа, коли чекала на неї, але так і не відправила. Бачу, він його отримав через когось.
— Через мою бабусю Ніну, — раптом сказала Оксана, яка підійшла ближче. — Тут є ще підпис. Дописано від руки. Ніна Остапівна.
— Остапівна, — повторив Сергій і подивився в бік хвіртки. — Пане Остапе, ви, виходить, брат моєї бабусі?
Чоловік у кепці усміхнувся.
— Саме так. Вона просила мене тримати це в таємниці, поки не прийде час. А той час, судячи з усього, прийшов у суботу вдень, коли дехто лаявся через голубці.
Тітка Ліда голосно розсміялася, а за нею, всупереч собі, розсміявся і Тарас.
— Отже, весь цей конфлікт був потрібен, щоб ми зібралися разом, — сказав він.
— Не конфлікт, — заперечила Галина Петрівна. — Просто неправильний початок.
Сергій підвівся й подивився на неї.
— Заповіт. Що ми з ним робитимемо?
— Нічого. Дача твоя.
— Але дід хотів, щоб частина належала вам.
— Він хотів, щоб я мала куди приходити, — сказала вона. — А це можна зробити й без нотаріуса.
— Тобто ви не претендуєте?
— Серьожо, я лише хочу, щоб на цій альтанці в неділю хтось поставив чайник.
Він усміхнувся вперше за весь день.
— Поставлю. А голубці?
— Голубці я накручу, — відповіла вона. — Але тільки якщо ти допоможеш чистити капусту.
— Домовилися.
— І стіл повертаємо на місце.
— Не треба. Хай стоїть там, де ви його поставили. Він, мабуть, давно хотів змінити кут.
Оксана підійшла до обох і взяла їх за руки.
— Отже, весілля все ж відбудеться?
— Ти ще сумнівалася? — спитав Сергій.
— Двічі за сьогодні.
— Я теж, — зізналася Галина Петрівна. — Один раз, коли побачила яблуню, і другий, коли почула про голубці.
Тарас підійшов, обійняв їх усіх разом, а тітка Ліда крикнула з веранди, що чайник уже кипить і чекає, поки хтось нарешті перестане мовчати та почне пити.
Пізно ввечері, коли гості розійшлися по кімнатах, Сергій сидів в альтанці сам. Він провів долонею по старих дошках, на яких хтось колись вирізав ножем дві літери: М і Г. Вони були вже майже стерті, але ще впізнавані.
У дверях з’явилася Галина Петрівна у великій вовняній хустці.
— Не спиш?
— Думаю.
— Про що?
— Про те, що люди можуть зберігати тишу сорок років, а потім розпочати розмову з голубців.
Вона сіла поруч і подивилася на літери.
— Я думала, що їх давно змило дощами.
— Дерево пам’ятає більше, ніж ми.
— Тоді давай домовимося, — сказала вона. — Ми не будемо повторювати їхніх помилок.
— Я постараюся, — відповів Сергій. — Але ви теж не переставляйте більше меблів без дозволу.
— Це вже торг?
— Це початок родинної угоди.
Галина Петрівна вперше за день розсміялася вголос, і в нічному саду цей сміх прозвучав так легко, ніби йому було не шістдесят, а двадцять.
Віра Лісова
