В день свого весілля я сиділа у підсобці й ображалася. Мені так шкода було, що єдиний день у житті було зіпсовано. На моїх очах з’явилися сльози, але плакати я собі не дозволяла. Періодично мені стукали у двері родичі й запитували, чи все добре

Все своє життя я мріяла про весілля. Уявляла яка у мене буде сукня, які замовимо квіти, скільки гостей запросимо та що я хочу в цей день. Коли ми з нареченим вирішили одружитися, я залюбки почала втілювати свою мрію. Але я тоді не знала, що весілля буде гіршим днем у моєму житті.

Можна продумати все до дрібниць, але не поведінку гостей. Тому я попередила своїх родичів, щоб вони не влаштовували конкурси з викраденням нареченої, адже весь час хотіла бути зі своїм майбутнім чоловіком, танцювати й спілкуватися з гостями. Своїх родичів я попередила, а, як виявилося потім, родичі чоловіка нічого не знали про мої побажання.

І ось, під час невеликої перерви на весіллі, до мене хтось підійшов ззаду, взяв під руку, закрив рота та кудись повів. Там ще хтось підтягнувся допомагати й не встигла я отямитися, як опинилася у якійсь підсобці ресторану. Мені сказали: “Сиди тут і чекай, поки наречений тебе викупить”.

Мені стало прикро, що все пішло не так, як планувалося, і я вирішила вирватися. Сказала, що не залишусь у підсобці й почала тікати. Але що я одна, проти здорових чоловіків? Одним з них був брат мого нареченого. Він не дав мені ступити й за поріг підсобки, а щоб я не вирвалася, попросив співробітників ресторану закрити мене на ключ.

Тепер я вже нічого не могла подіяти, тільки сидіти й чекати, як все закінчиться. Я здалеку чула голоси та сміх гостей, але визволяти мене чомусь не поспішали. Для мене хвилини очікування були дуже довгими, але я тоді ще не знала, що вони перетворяться на години.

Коли конкурс завершився й настав час мене визволити, виявилося, що зник ключ, а запасного не було. Лише згодом з’ясували, що офіціант, який закрив мене у підсобці, терміново виїхав до пологового будинку, куди потрапила його дружина, а про ключ взагалі забув. Тато з нареченим поїхали шукати того офіціанта, але їм ще довелося чекати кілька годин, поки на світ з’явиться його маленький син.

Весь час я сиділа у підсобці й ображалася. Мені так шкода було, що єдиний день у житті було зіпсовано. На моїх очах з’явилися сльози, але плакати я собі не дозволяла. Періодично мені стукали у двері родичі й запитували, чи все добре, але як може бути добре, коли на власному весіллі доводиться сидіти в темноті? Я чула, що хтось пропонував зняти двері, але співробітники ресторану були проти, тому мені залишалося лише чекати визволення.

І ось, нарешті, через чотири години очікування двері відчинили і я не повірила, коли опинилася на волі. За цей час гості розійшлися. Залишилися лише мої батьки, та батьки нареченого. Ми ще трохи посиділи у маленькому сімейного колі, обговорили цю ситуацію та розійшлися по домівках.

Минуло вже чотири роки, а мені й досі шкода, що весілля було зіпсоване. Коли моя донька виросте, вона неодмінно запитає про наше з татом весілля, а мені, крім дверей підсобки майже немає чого згадувати.