В день весілля Анатолія Надія приїхала в районний будинок культури, де проходила реєстрація, але в зал її не пустили. І коли молоді виходили, крикнула прямо при гостях: – Схаменися, це ж твій син! – а потім бігла за молодятами і кричала крізь натовп гостей: – Я завжди буду тебе чекати

Вони побачили одне одного на танцях в районному будинку культури і весь вечір були разом. Було тоді Надії й Анатолію по вісімнадцять років. До самої осені вони дружили, а потім Толю призвали до армії. Не було дня, щоб Надя не заглядала в поштову скриньку, – щодня чекала його листів. У той час служили хлопці по два роки, і через рік служби Анатолію дали відпустку.

Вдень Анатолій у батьків в своєму селі, а Надя – у себе вдома в іншому селі. Увечері сідав Анатолій на мотоцикл і мчав до Надії. Було і так, що батьки Наді вже лягли спати, і вона теж ніби заснула, а насправді прислухалася до стуку хвіртки, тому що цей ледь вловимий стукіт тільки вона могла почути.

І як тільки стукне хвіртка, тихенько вставала і виходила на вулицю, притискалася до Анатолія. В останні три дні відпустки Анатолій і Надія йшли в літню врем’янку і залишалися в ній до самого ранку. Анатолій пообіцяв, що через рік, як прийде з армії, відразу одружаться.

Через дев’ять місяців Надія народила сина. Через місяць в гості приїхали батьки Анатолія – ​​«подивитися на внука». Батько ніби як зрадів, але мати Толі цикнув на нього і, їдучи, сказала Наді і її батькам:

– Не схожий онучок-то на Толю.

Більше Толині батьки не приїжджали, як ніби забули про онука зовсім. Вона навіть не знала, що Толя вже прийшов з армії і зовсім не поспішав відвідати Надю і сина. Тоді вона сама поїхала з дитиною до Анатолія, але мати не пустила і на поріг, сказавши, що у Толі є хороша, чесна дівчина, з якою він і одружується.

В день весілля Анатолія Надія приїхала в районний будинок культури, де проходила реєстрація, але в зал її не пустили. І коли молоді виходили з залу, крикнула прямо при гостях:

– Схаменися, це ж твій син! – а потім бігла за молодятами і кричала крізь натовп гостей: – Я завжди буду тебе чекати і прислухатися до хвіртки.

Навіщо вона крикнула про хвіртку і сама не знала, просто вирвалося. Але з того дня Надя чула ночами не тільки плач свого малюка, але і кожен звук на вулиці.

Йшли роки. Підростав син Андрій, а Надія ні на кого з хлопців не дивилася, чекала, що якимось дивом повернеться до неї Анатолій. Її ровесник Дмитро з сусідньої вулиці, який вже кілька разів пропонував заміж, після чергової відмови одружився з приїжджою молодою вчителькою з міста.

Кілька разів батько Наді поривався полагодити хвіртку, яку давно вже треба було відремонтувати, але Надя щоразу його зупиняла і просила залишити все як є. Батьки хоч і вважали, що на дочку примха найшла, все ж погоджувалися і залишали хвіртку в спокої.

Сільські дивувалися Надії: деякі, засуджували, що заміж не виходить. А у кого душа добра, ті з розумінням ставилися: «Чекає свою любов, як ніби солдатка з фронту».

Син знав, що у нього є батько і навіть кілька разів бачився з ним, але Анатолій байдуже поспілкувався з хлопцем і Андрій не став до нього їздити. Підліток подружився з Дмитром – тим самим чоловіком, який пропонував Наді заміж. На той час Дмитро розлучився з дружиною, яка не захотіла жити в селі; розлучилися вони без всяких претензій.

Перед армією Андрій спробував полагодити стареньку хвіртку, але Надія вихопила інструменти і попросила не чіпати. Коли син пішов в армію, вона кожен день заглядала в поштову скриньку і чекала листів від сина як колись від Анатолія.

Перед поверненням Андрія зі служби напекла пирогів, а потім кинулася, що не всі продукти купила і поїхала в район. Повернувшись з райцентру, дізналася на автобусній зупинці, що приїхав Андрій.

– Господи, розминулася з сином, – вигукнула Надія і побігла додому.

Ще здалеку вона побачила, що майже розвалена хвіртка знята з петель і поряд з нею возяться син і Дмитро Іванович, так і не одружився після розлучення.

– Синку! – закричала Надія.

– Ну, все, Андрюха, – сказав Дмитро Іванович, зараз нам з тобою влетить за нову хвіртку, точніше сказати, потрапить мені.

Надія обняла змужнілого сина – такого рідного і змужнілого – заплакала і сказала:

– Дочекалася я тебе, синку, дочекалася.

Не звернувши жодної уваги на нову хвіртку, вона покликала сина в будинок. Дмитро взяв Надію за руку і тихо сказав:

– Дочекалася ти, Надійко, сина; може настане той день, коли і я тебе дочекаюся.

Надія подивилася в очі Дмитру, стиснула його руку і пішла додому.

Спати лягли в той день пізно. Намагаючись заснути, Надія раптом зловила себе на думці, що вперше за багато років більше не прислухається до стуку хвіртки; від цього нового відчуття їй стало легко на душі. Вночі вона прокидалася кілька разів і згадувала Дмитра: «Ось ти і дочекався мене, Діма», – з радістю думала Надія.

Вона готова була зіскочити з ліжка, побігти до Дмитра і сказати йому, що згодна бути з ним, але зупиняла глибока ніч. «Почекай до ранку – вмовляла себе Надя, – буде новий день – буде і радість».