– “Вагітна я, тьоть Тань, п’ятий місяць. Не знає ніхто”: Василь поїхав, а Галка народила доньку. Йшли роки і коли дівчинці виповнилося п’ять років, прийшов лист

– Ех, молодь! Добрі люди одружуються по осені – урожай коли зібраний, куди ви поспішаєте? – запитав батько, примруживши одне око. – А ти, Галка збігай збери нам чого на стіл, не натщесерце ж вирішувати такі питання. Не кожен день сватають єдину дочку!

Григорій Іванович стояв оглядаючи Васю – худого, рудоволосого юнака, Галкиного однокласника і все думав – зовсім як у них з Машкою колись … Він, жовторотий молодик, стояв так само перед Степаном Пантелійович, шанованою на селі людиною, ветераном війни, і просив руки його дочки, а ноги трусилися і в горлі пересихало до такої міри, що голос зривався на хрипкий шепіт …

Сіли за стіл, махнули по маленькій, дочка розлила ароматний свіжий борщ. Василь дивився в свою тарілку, боячись, мабуть зустрінеться поглядом з чоловіком.

– Жити де будете? – басовитий голос Галкиного батька, змусив хлопця здригнутися.

– Так у мене.

– Батьку, любимо ми одне одного, восени у вечірню школу підемо, вдень ​​працювати будемо, ну що ти й справді, з такою недовірою питаєш …

Григорій Іванович хмикнув, мабуть уявивши картину – у Васьки було троє сестер і брат, яблуку в хаті впасти ніде, не те, що дружину привести.

– Як і всі будемо жити – працювати, заробляти, дітей ростити, – додав хлопець.

Почувши це Галина чомусь здригнулась і залилася рум’янцем. «Бач чого, діти …, – подумалося батькові – у самих ще молоко на губах не просохло, тільки вчитися закінчили …»

Повечеряли. Вийшли на подвір’я. Григорій Іванович закурив і вдивляючись у далечінь, задумливо промовив: – Ось що, молодь, рано ще вам одружитися, ні кола, ні двора, ні гусячого пера …

– Але батьку! – вигукнула було Галя.

– Цить, мене дослухай спершу, жити вам ніде – тут і обговорювати не будемо, вчитися – недовчилися, про дітей взагалі рано завели розмову. – Так що висновок сам напрошується – рано ще. Бач чого придумали – весілля їм подавай! І чоловік зайшов в будинок, двері грюкнули, дівчина заплакала.

– Говорила я тобі, нічого доброго з цього не вийде. А ти все як чоловік і дружина, тільки стати ними ми поки не зможемо.

– Йдемо до мене жити!

– Куди? Васю, прав батько.

– Тоді я зароблю, навчуся … на комбайнера. Приїду, зіграємо весілля, заживемо, як люди, батько твій благословить, а мати моя жінка світова – аби любили одне одного, так і сказала. Ну, йдеш до мене? …

Двері розчинилися знову, батько вийшов на ганок і строго подивився на дочку. – Іди до хати, Галко, розмови ці ваші до добра не доведуть!

Скільки б не попереджав Григорій, як би за дочкою не дивився, та все бігала на побачення. Василь же грав на батьківській старенькій гармоні, виводячи пісні красивим дзвінким голосом.

Галя закривала очі, прихилившись до стогу сіна і думки несли її далеко-далеко, в світлий, затишний будинок на березі озера, де вони з Васею жили своєю сім’єю, а їх маленький син носився по двору за різнокольоровими метеликами. Вона ні ні так покладала руку на живіт, який ставав все більше і більше помітним з кожним місяцем. Нікому не розповіла, все випадку чекала, батьківського благословення …

– Ну і батько у тебе, Галко! Кремень справжній! Таких упертих ніколи ще не знав …

– Добра він нам Васю бажає, боїться видно, у самого ж не склалося, – сумно промовила дівчина.

– А що сталося то? Ти ж навіть не розповідала ніколи.

– І нема чого. Пліткувати тільки будуть, дізнаються якщо люди. Не склалося у нього, Васю, доля видно така. Мене того береже, аби за кого віддавати не хоче.

– Так що я хіба аби хто? – надувся хлопець.

– Прости, не хотіла тебе образити. Тільки пізно було, повісивши гармонь на плече попрямував Василь через поле додому. Жито стояло високе, густе, руде волосся хлопця розвивалося на вітрі, йшов, не озираючись, рішуче, а в вухах стояли всі останні її слова: «Не можу я піти з тобою, батька кинути, можна ж і так поки, без весілля, адже правда, Васю …»

Після того, як зібрали урожай, хлопець зібрав всі свої заощадження і поїхав. Мати його тремтячими руками передала їй записку: «Чекай меня, Галко! У місто поїхав, мені краще тебе нареченою залишити, ніж дружиною, повернуся, відучившись, тоді і одружимося. Все буде так, як батько твій сказав.»

Серце гулко застукало, заридала, опустившись на коліна, в цю мить, вона відчула як хтось зовсім крихітний штовхнув її в бік, раз, другий, заспокоїлася, дитина теж затихла …

– Вагітна я, тьоть Тань, п’ятий місяць. Не знає ніхто … Незабаром у Галини народилася дівчинка з вогненно-рудим волоссям, не залишивши ні у кого навіть дещиці сумніву хто ж її батько. Вістей від хлопця тим часом все не було, рік летів за роком, нарешті, коли Ганні виповнилося п’ять років, прийшов лист з далекого сходу, як вже його закинуло туди – невідомо.

Писав, що відучився, поїхав з другом, на його батьківщину, до приморського містечка. Там і зустрів долю, просив материнського благословення, а у Галі вибачення за все, мовляв дітьми ще були, добре, що помилки непоправної на скоїли, інакше доля б пройшла його стороною …

Кого звинувачувати: батька, долю, молода жінка не знала, та тільки до сих пір одна, все картає себе за те, що вчасно не відкрилася, хто знає, як склалася б її життя.

Фото ілюстративне з вільних джерел