— Валю, твоя дочка вже виросла, а в її кімнату я поселю свою матір, — відрізав чоловік.
Валентина стояла біля плити й смажила котлети. Зараз дочка з університету повернеться, а вона її смачненьким нагодує. Аромат смаженого м’яса заповнив кухню. Дочка так швидко виросла, Валентина навіть і не помітила. Звісно, як тут помітиш, коли батько залишив їх так рано. І адже Оля тоді все розуміла. Пішов до якоїсь молодої.
Хоча й Валентина не була у віці. Але Олегу, мабуть, було комфортніше з двадцятирічною. Тож Валентині довелося все самій, все самій. На себе менше витрачала, але дочці намагалася давати все, що могла.
На собі економила, зайвий раз одяг новий не купувала. Але в Олі мало завжди все бути. Не лише навчальні та побутові речі, а й у кіно сходити, на творчість. Головне, щоб дитина росла повноцінною, здоровою, щасливою. А то ж від Олега аліментів теж не дочекаєшся. Коли заплатить, коли не заплатить.
Ну от Оля виросла. Якось впоралася Валентина й без сторонньої допомоги. Настільки звикла жити з дочкою, що й відпускати її нікуди не хотілося. Але слава Богу, Оля обрала університет, який недалеко від дому був. Тож дочка залишилася жити з Валентиною.
Та й тим більше, невже вона пустить рідну дочку жити в гуртожиток, якщо вона може бути спокійно тут? Звісно, можна було б і квартиру зняти, якщо що. Але навіщо гроші витрачати, коли тут свої умови?
— Мам, я вдома! — пролунав голос Олі з передпокою, перервавши Валю від її думок.
— Привіт, зайченя, — озвалася Валентина. — Як минув день?
Оля зайшла на кухню й поклала рюкзак на підлогу. Пучок від довгого волосся розмотався, обличчя було явно втомлене.
— Та нормально, — знизала плечима вона, сідаючи за стіл. — Сьогодні пара якась складна була. Не розумію, навіщо нам взагалі економіка.
Валентина поставила перед дочкою тарілку.
— Їж. А то зовсім худа стала. Їж там на парах ті свої булочки. Ну і що? Взяла б краще щось домашнє.
— Мам, — Оля кинула на Валентину виразний погляд. — Ну де я там розігрівати буду? У нас там немає нічого.
Валентина зітхнула.
— Ніби таке місце пристойне, а нормальну їдальню зробити вам там не можуть.
Тут на кухню зайшов Павло.
— Привіт, студентко, — промовив він, прибираючи пакет на кухонний стіл. — Як навчання?
Оля кивнула й усміхнулася йому у відповідь. Вона вже встигла звикнути до Павла за ці пів року, що він жив із ними.
Хоча спершу було трохи дивно бачити його в їхньому домі. Валентина познайомилася з ним пару років тому на дачі в подруги. Спочатку вони спілкувалися просто як знайомі. Обоє захоплювалися садівництвом, та й готувати Павло теж любив.
Вони весь час обмінювалися з ним рецептами. Але з кожною зустріччю їхнє спілкування ставало дедалі ближчим. Оля тоді була в десятому класі, і Валентина ще не думала, що знову почне стосунки.
Вона всю свою увагу приділяла дочці. Вважала, що її особисте життя має зачекати. Але Павло видався людиною надійною й турботливою. І Валентина просто не могла протистояти своїм почуттям.
Коли Павло вперше запропонував заїхати до них на вечерю, Валентина довго вагалася. Але потім усе-таки погодилася. Він прийшов з оберемком квітів, привіз пиріг. Сам спік. Того вечора вони говорили про все на світі, сміялися.
Валентина нарешті відчула, що поруч із ним легко й спокійно. Після тієї вечері Павло став заходити частіше. Допомагав із ремонтом у квартирі, приніс новий світильник на кухню й полагодив капаючу раковину у ванній.
Оля поступово звикла до його присутності. Ну й раділа, бачачи, як змінюється мама. Павло вмів слухати, ніколи не перебивав і не нав’язував свою думку. Він одразу дав зрозуміти Олі, що не збирається займати місце її батька.
Так що поступово Павло й Валентина почали зустрічатися. А пів року тому він заїхав у квартиру Валентини. Спочатку жінка сумнівалася. Боялася, що це вплине на її стосунки з дочкою. Але Оля підтримала її. Мама заслуговує бути щасливою. І ось тепер Павло жив із ними.
— Що там у нас на вечерю? — спитав Павло, обіймаючи Валентину за талію.
— Котлети з картоплею, — відповіла вона. — Якраз тільки приготувала. Сідай за стіл, скоро все буде готове.
Оля поїла швидко. Потім підвелася з-за столу, поцілувала Валентину в щоку.
— Надобраніч, мам. Дякую за вечерю, як завжди смачно, — сказала вона, на ходу підбираючи рюкзак із підлоги.
— Надобраніч, зайченя, — Валентина лагідно погладила дочку по руці. — Відпочивай, завтра знову на пари.
Оля пішла у свою кімнату. Валентина поглянула їй услід і всміхнулася. Коли Оля зникла з виду, Павло заговорив.
— Валю, — почав він, примружившись. — Я тут подумав. Може, Олі час у гуртожиток переїхати?
— З чого б це? — здивувалася Валентина.
— Ну, Олі вже сімнадцять. Доросла дівчина. У гуртожитку інші студенти, своя атмосфера, компанія.
— Що вона там у цьому брудному гуртожитку буде стирчати, коли в неї тут поруч комфорт? Тим більше, ще гроші платити за це. Тут до університету 10 хвилин пішки.
Павло зітхнув. Валентині здалося, ніби він дратуватися почав.
— Ну що? Вона ж доросла вже. Треба якось самостійне життя починати. Чи вона так і буде до 30 років на твоєму порозі тинятися?
— Пашо, ти говори, та не заговорюйся. Ми про мою дочку, взагалі-то, говоримо.
Павло легенько піджав губи й похитав головою.
— Валю, я просто хочу сюди свою матір перевезти.
— Навіщо? — підвела брови Валентина.
— Ну так а що вона там сама на іншому кінці міста тулиться? Переїхала б сюди. У її віці самій жити — не діло. Та й мені спокійніше буде, якщо вона під боком.
Валентина вперла руки в боки. От цей чоловік заговорив. Та як він взагалі сміє її квартирою розпоряджатися?
— Тобто ти хочеш, щоб твоя мати в мою квартиру переїхала?
— Ну а чого б і ні? — як ні в чому не бувало відповів Павло. — Що ти так заводишся?
— Ну а з чого мені не заводитися, коли ти розпоряджаєшся моїм житлом? Хочеш свою матір кудись перевести, тоді зніми їй квартиру. Я винна, що в тебе свого житла немає? І так тебе в свій дім пустила.
— Ти зараз будеш тикати в мене тим, що я в твоїй квартирі живу? — почав сердитися Павло.
— Нічим я не хочу в тебе тикати, — відповіла Валентина.
— Валю, твоя дочка вже виросла, а в її кімнату я поселю свою матір, — відрізав чоловік.
Валентина просто обімліла. Вона Єлизавету Михайлівну знала. Жінка цілком собі сама справлялася. З чого б це їй захотілося переїхати в квартиру Валентини?
— Це в тебе кохання таке, мою дочку, рідну, виселяти незрозуміло куди?! Та хто ти їй взагалі, щоб так розпоряджатися?!
— Валю, — простяг він примирливо. — Не гарячкуй. Оля вже доросла, їй корисно буде пожити окремо. А мамі потрібна допомога й турбота.
— І що, я повинна свою дочку вигнати, щоб твоїй матері було комфортно? — Валентина просто не впізнавала Павла.
— Ти подумав про те, як Олі буде в гуртожитку?
— Та годі тобі, — махнув рукою Павло. — Звичайні студентські умови. Ми всі через це пройшли. Не влаштовуй істерик! Я все вирішив! Мама переїжджає до нас!
Валентина задихнулася від обурення.
— Це моя квартира! — скрикнула Валентина. — І я не дозволю тобі розпоряджатися нею, як тобі заманеться!
— А я твій чоловік! — гримнув Павло, схоплюючись з-за столу. — І маю право голосу!
Між ними повисла напружена тиша. Валентина тремтіла від емоцій. Уперше за весь час їхніх стосунків Павло дозволив собі говорити з нею в такому тоні. Вона мовчки відвернулася й пішла в спальню.
Сльози душили. Невже їхнє кохання розбилося об буденність, об оцю квартиру? Невже Павло справді готовий виставити її дочку, аби лише догодити своїй матері?
Наступного дня Павло знову завів цю розмову. І цього разу Валентина знову йому відповіла ні. Спалахнула чергова сварка.
— Знаєш, Пашо. Якщо ти зі мною через це збираєшся сваритися, можеш речі збирати і йти. Я рідну дочку на чоловіка та його матір міняти не збираюся.
Павло і справді тоді речі зібрав. Десь тижнів два у Валентини не жив. А потім якось прийшов. Вже в очок Валентина побачила квіти. Павло ніяково всміхався.
— Валю, ти пробач мені. Просто мама дуже хотіла переїхати. І я не розумів, чому ти її пускати не хочеш. Але в мене був час подумати. Я був неправий. Вирішив, зніму їй тут квартиру неподалік. А ту здавати будемо. Не виганяй мене тільки.
Валентина всміхнулася. Весь цей час їй було не по собі. Усе-таки, хорошого вона чоловіка обрала. Не без вад, але сам усе розуміє. І Валентина пустила Павла всередину.
