З балкону Ніна з жалем дивилася на свою свекруху, яка сиділа в темряві на лавці біля під’їзду: покликати, чи не покликати? Якщо спробувати покликати, то Марія Матвіївна підніме обличчя і буде хитати головою – мовляв, ще трохи посиджу.
Свекруха виходила подихати свіжим повітрям тільки тоді, коли лава була абсолютно вільною: їй були незрозумілі міські розмови її ровесниць – про ЖКГ, про дорожнечу продуктів та інше.
Вона все життя прожила в селі і ось уже два роки змушена жити у сина з невісткою.
– Зовсім мама здала, – зітхнула Ніна, звертаючись до свого чоловіка. – Час вже виконати її бажання.
– Поки ще трохи почекаємо, не все ще готово, щоб її переселити! – відповів чоловік.
Два роки тому у Марії Матвіївна згорів будинок, один фундамент залишився. Крім будинку згоріло все – сарай з курятником і курми, невелика тепличка.
В цей час вона була на ринку і торгувала огірочками та помідорами зі свого городу.
Чи то проводка замкнула, чи то якийсь електроприлад Марія Матвіївна забула вимкнути, але полум’я розгорілося швидко, завдяки сильному вітру, і бідна жінка приїхала вже на попелище.
Земляки ще довго з здриганням згадували, як вона бігала по чорному двору, вимазана сажею і плакала. Жила вона одна, крім курей ніхто не постраждав, але будинок для неї був основним багатством.
Після того син Ваня і невістка Ніна забрали її до себе додому. Довгий час жінка лежала, але потім стала потроху ходити.
– Мам, полежте ще трохи, вам шкідливо так багато ходити, – просила її Ніна.
– Ні, зараз я не згодна, а потім поїду до себе в село, – відповідала свекруха.
Всі вирішили тоді, що Марія Матвіївна не оговталася. Може вона не пам’ятає, що сталося? Всі домочадці стали акуратно у неї вивідувати.
– Ви думаєте, я зійшла з розуму? – з усмішкою питала свекруха у Ніни. – Та ні ж, я все пам’ятаю, що будинок згорів, що в лікарні я лежала. Я так думаю – поживу у сусідки, у Поліни, вона теж самотня, я їй і по господарству допоможу, і пенсію відкладу, буду знову будувати дім потихеньку. Я ж знаю, що ви теж живете небагато, і ось – внучка зростає, а я її кімнату займаю. Зайва я тут.
Нікому не хотілося говорити, що її сусідка і подруга баба Поліна зовсім недавно відійшла у засвіти, і її будинок вже ділить вся рідня, погрожуючи подати один на одного до суду.
Всі боялися, що стане гірше тільки. Поліна була для неї найближчою людиною, і не тільки душевно, а ще й тому що найближче жила.
А ще у Марії Матвіївни була улюблена молодша сестра Аня, але вона жила на півночі, клімат зовсім там суворий. І ось, два сина – Ваня і молодший Діма, тільки Митька весь час по морях, по хвилях – він матрос-моторист, постійно в рейсі.
Найбільше Марію Матвіївну обтяжувало те, що живе вона в кімнаті внучки-студентки, яка навіть не може подружок в свою кімнату покликати. Чомусь їй здавалося, що дівчатка обов’язково повинні збиратися у когось вдома.
– Бабуся, вже не той час, зараз ми все спілкуємося через інтернет! – пояснювала внучка Люда бабусі.
– Ну що це за спілкування? – дивувалася бабуся. – Навіть чаю не попити.
Крім того, що вона обмежує внучку, Марія Матвіївна не хотіла заважати синові з невісткою, вона бачила, як небагато вони живуть.
Намагалася не бути їм тягарем і допомагати в прибиранні і в готуванні, але так як це робить невістка у неї не виходило – і ходить бабуся насилу, і ліва рука погано слухається. Коли дізналася вона про бабу Поліну, то довго плакала, а потім заявила:
– Діти мої, не ображайтеся, але я твердо вирішила: влаштуйте мене в будинок для людей похилого віку. Іванко, у тебе є довіреність, я тобі її ще в лікарні написала, ти можеш вирішувати за мене всі ці питання. Будь ласка, я дуже хочу, там хоч поспілкуватися буде з ким. А якщо дорого туди влаштуватися по грошах, то продай мою ділянку. Може і дешево вона буде коштувати, але хоч щось.
Обуренню Ніни, Вані і Люди не було меж, але поступово бабуся привчала їх до цієї думки. Ваня, начебто, і зайнявся документами для будинку престарілих, і сказав, що землю продав, але там така тяганина – бюрократія одна.
Дав грошей директору, але той все одно норовиться, чекає, коли черга підійде. Але ось уже скільки часу минуло, скоро осінь, вже хочеться переїхати, дітей та онуку в спокої залишити.
Коли Марія Матвіївна після своєї вечірньої прогулянки прийшла додому, вона заявила прямо з порога:
– Ваня, якщо ти в понеділок не повезеш мене в будинок для людей похилого віку, я якось поїду сама, так і знай! Я сама прийду до директора, так і скажу: давайте мені ліжко, гроші ви вже отримали, держава зобов’язана мене забезпечити!
Всі вихідні Ваня десь пропадав. З’явився в неділю пізно ввечері, про щось нервово пошептався з Ніною і сказав матері збиратися – він про все домовився з директором будинку для людей похилого віку, завтра їй буде ліжко, і навіть, начебто, своя кімната.
На ранок виїхали на старенькій «Ладі». Марія Матвіївна ніяк не розуміла – чому син веде машину по дорозі до її села, якщо треба їхати зовсім в іншу сторону.
– Мамо, там дорогу перекопали, тепер тільки в об’їзд треба їхати! – відповів Ваня.
Ну добре! Ось уже знайомі сусідні села і ось уже село, де раніше жила Марія Матвіївна. Старенька мимоволі заплющила очі – їй не хотілося бачити рідні вулички і ту продану ділянку, на якій вона жила два роки тому.
Заплющивши очі, вона відчула, що машина пригальмувала і в’їжджає в якісь ворота. Довелося відкрити очі. Машина в’їжджала на її ж ділянку з новим будинком з червоної цегли, а біля воріт стояла і посміхалася її сестра – Аннушка.
Здавалося, що Марія Матвіївна непритомніє, все в очах поплило.
Коли стареньку привели до тями, і вона розцілувалася зі своєю сестрою, їй довелося пояснити все, навіть те, як вона мало не зіпсувала весь сюрприз.
– Мама, ніхто землю продавати не збирався, а будувати новий будинок ми вирішили відразу! – пояснив їй Ваня. – Тобі нічого говорити не хотіли, ми просто взяли кредит, та й Митька вислав хорошу суму грошей, тут такий благоустрій був і будівництво – ого-го! Тепер у тебе три кімнати, велика кухня з верандою, двоконтурний котел, душ, туалет. Точніше у тебе і у тітки Ганни – вона вже півроку тут, поїхала з півночі назавжди, внутрішнім ремонтом займалася, теж чекала зустріч з тобою, але терпіла – все ж сюрприз! Але якби ти зачекала ще два тижні, сарай був би добудований повністю з курятником, але ти ж не хотіла чекати! І Митька приїхав би через два тижні, а ти взяла і всі плани збила!
Марія Іванівна і плакала, і сміялася, обнімала сестру, сина, невістку, внучку і не знала, як кого віддячити. Ну, хто ж знав, що такий сюрприз готується? Ну чого ж вони мовчали! Яка ж радість, коли є такі рідні люди!
