— Василь твій має золоті руки, все вміє полагодити — сказала Ганна, дивлячись на подвірʼя нашого дому.
— Та хватить, справді, це я ціную, та це не найважливіше у стосунках. Чоловік постійно як не в гаражі , то щось майструє.— невдоволено відповіла я, Ольга. Більше того, я навіть не намагалася приховати своє роздратування. Мене ця ситуація вже дістала.
Я все одно не вірю, що дах, чи паркан, або дорога кухня дасть нам те, що потрібно.
Коли Василь мені розповідав, як він працює над цим проєктом, я відчувала лише одне – його прагнення продемонструвати, як він з усім упорається.
— А люди тільки й бачать, у сусіда й жінка краща: паркан новий, дах новий, не мужик, а скарб… — випалила я, не зважаючи на те, що розмова набирала все більш неприязний характер.
— Знову ти все перекручуєш, — сказав Василь того дня, коли я почала сваритися з ним через паркан.
— Я ж для тебе стараюся, щоб тобі було добре! Щоб було і зручно і красиво.
Я, звісно, не хотіла образити його, але кожен його вчинок в цей момент не викликав у мене захоплення. Він не бачив важливості моїх слів. Я хотіла почути від нього не «новий дах», а те, що ми разом будемо розв’язувати проблеми, що нас турбують. Не вистачає розмов про наше майбутнє, про самопочуття.
Тільки це. Замість цього — знову один дах, порядки, ремонти. Купити запчастини.
— Та не все ж так просто! — відреагував він на мої слова, стоячи на сходах. — Ось бачу, як ти радієш цьому паркану. Це не просто паркан, це — доказ, що у нас є гроші. Що ми не бідні.
— Знаєш, я б не хотіла так, а чому б нам не поїхати у Санаторій з дітьми — сказала я, підходячи ближче.
— Для мене справжня цінність — це коли ти помічаєш мій настрій, коли підтримуєш мене, а не коли новий дах або паркан стають важливіші за наші почуття.
Чи хтось із вас також стикався з таким, коли, здається, важливіше те, що на вулиці, ніж те, що відбувається всередині дому? Як ви з цим справляєтесь?
На цьому моменті я не могла зупинитись. Мені було боляче, що він не розуміє моїх переживань. Тому вирішила відверто висловити все, що накопичувалося.
— Ти навіть не знаєш, що я відчуваю в цей момент. Якби ти менше звертав увагу на ці штуки, а більше — на мене! Ти й гадки не маєш як мені погано— сказала я, коли він знову зійшов до мене. Я відчувала, що вже не можу далі мовчати.
— Але ж я все роблю для тебе! — відповів він, і я побачила в його очах ту ж саму впертість, яка була у нього завжди. Чому я не відчуваю підтримки? Чому він не може бути з нами в цей момент?
— Ні, ти робиш це не для мене. Ти робиш це для себе! Ти хочеш показати, як ти все можеш, але ти забуваєш про мене, про наші справжні проблеми, — відповіла я.
Василь замовк. Схоже, йому було боляче чути це. Але чи не повинно бути так, що ми, як подружжя, маємо підтримувати один одного в важливих питаннях? Чи потрібно було йому, замість того, щоб ставити мені новий паркан, просто вислухати мене і допомогти подолати труднощі разом? Я думаю, що ці питання варто поставити собі кожному.
— Ти мене не розумієш, Ольго, — зітхнув Василь, сідаючи на лавку в дворі. — Я думав, що дах і паркан принесуть нам спокій. Але бачу, що я помилявся.
— Це не про дах і не про паркан, — сказала я, сівши поруч. — Це про нас.
Про наші відносини, про довіру. Мені важливо відчувати твою підтримку в простих, щоденних моментах, а не лише у великих проектах.
Я замовкла. Це було важливо. Прийшов час зрозуміти, що навіть найкращі матеріальні зміни не замінять уваги та взаємопідтримки в стосунках.
Нам потрібно було знайти час, щоб говорити одне з одним про те, що справді важливо.
Автор: Марія
