Верба, освячена за тиждень до Великодня, має особливу силу – захищає дім і зцілює від недуг: що має зробити кожна жінка у Вербну неділю 17 квітня

Верба – тотемне дерево для українців. Кажуть, вона де не посади, там вродить.

На Галичині свячену вербову гілку називають шуткою. Це не з російської, звісно, не жарт, не прикол. Назва походить від німецького шуцен – оберіг. Слово збереглося з часів австро-угорської імперії.

В центральній Україні завжди святили вербу, яка вже розцвіла, з листочками.

Це була зелена, жива верба, яка вже розпустилася.

На західній Україні вирубували гілочки спеціально завчасно, щоб вона не встигла зацвісти.

Мали залишитися котики. Для прикраси верби брали квіти та сухе зілля.

А звідки ж його можна було взяти на початку весни?

Тільки з-за образів, зі спасівки. Посвячені квіти другий раз вкладали в прикрасу цієї шутки. Ще й тому свячена верба – це унікальний оберіг. Ніде більше у обрядовості ви не знайдете нічого, що буде прикрашене квітами, які освячують два рази.

Парна чи непарна кількість галузок в пучку неважливо.

Треба було, щоб пучок був тугенький, гілочок зо 12, наприклад, і щоб вони були всі гарні. Гілочки закручувалися лляним шнуром у напрямку за сонцем.

Якщо в центральній Україні могли нести святити просто зелені гілочки, прикрашені калиною, то колишні Галицько-Волинські землі прикрашали шутку шарами в 3 або в 5 рядів. Коли я цікавилася в старих людей – чому ви так прикрашаєте, то вони казали: “То як церква, скільки є бань, стільки шарів”.

Прикрашати могли пижмою, деревієм, безсмертником, м’ятою та чорнобривцями. У Львові ще й обов’язково використовували для прикраси мірту (самшит).

Поки шутка не освячена – якщо хтось просить, з неї гілочку можна поділитися. Можна дати й освячену гілочку верби, якщо святили ще й крім букета окремо.

Після того, як вербу освятили, вона стала ваша, діставати з неї гілочки не варто, несіть додому та кладіть за образи.

Освячена верба слугувала як оберегом для усього дому, так й індивідуальним, для кожного члена сім’ї.

Після освячення треба було з’їдати по кілька котиків, щоб бути здоровими.

Клали кілька котиків і у паску.

Ще вважалося, що якщо ти принесеш свячену вербу з церкви, посадиш з неї гілочку і вона прийметься на городі, то це велика милість і ласка Божа. Це був також знак, що якщо в сім’ї є неодружені хлопці чи незаміжні дівчата, то скоро вони знайдуть пару і створять сім’ю.

Котики та шматочки гілочок верби ховали в одязі – щоб ніхто не наврочив.

Особливо треба було це робити дівчатам, які хотіли вийти заміж, вагітним на ранніх термінах та хворим.

Богомільні жінки, у яких не виходило мати дітей, завжди носили такий оберіг, навіть зашивали його в одяг.

Свячену вербу кидали в пожежу, щоб послабити силу стихії.

Стару свячену вербу не викидали ні в якому разі, її спалювали – але перед тим розпалювали нею піч, щоб пекти паску.

Найпоширенішою до наших днів лишилася традиція бити вербою – аби людина була здоровішою.