Вербна неділя: чому українці святять гілля і що робити зі старим

Верба – тотемне дерево для українців. Швидко росте, легко розмножується та миттєво приживається. Кажуть, вона де не посади, там вродить. Це дерево надзвичайно витривале, оспіване в піснях, це символ української національної витривалості.

Крім того, у нас в країні завжди росли красиві плакучі верби, під їхніми вітами зустрічалися хлопці з дівчатами.

У традиційній культурі молода верба, тим більше освячена, мала неабияку захисну силу. На Галичині свячену вербову гілку називають шуткою. Це не з російської, тобто не жарт. Назва походить від німецького шуцен – оберіг. Слово збереглося з часів Австро-Угорської імперії. До речі, бечка – це інша локальна назва вербових гілочок.

Про особливості народних вірувань і традицій докладно розповіла етнографка Галина Олійник. Отож, готувати гілочки до освячення на Вербну неділю прийнято заздалегідь. Парна чи непарна кількість галузок в пучку – неважливо. Треба було, щоб пучок був тугенький, гілочок зо 12, наприклад, і щоб вони були всі гарні. Гілочки закручувалися лляним шнуром у напрямку за сонцем.

Прикрашати могли пижмою, деревієм, безсмертником, м’ятою та чорнобривцями. Іноді використовували для прикраси мірту (самшит). Поки шутка неосвячена – якщо хтось просить з неї гілочку, можна поділитися. Можна дати й освячену гілочку верби, якщо святили ще й крім букета окремо. Після того, як вербу освятили, вона стала ваша, діставати з неї гілочки не варто, несіть додому та кладіть за образи.

Освячена верба слугувала як оберегом для усього дому, так й індивідуальним, для кожного члена сім’ї. Після освячення треба було з’їдати по кілька котиків, щоб бути здоровими. Клали кілька котиків і у паску. Окрім того, посвячену вербу їли, якщо починало боліти горло.
Ще вважалося, якщо ти принесеш свячену вербу з церкви, посадиш з неї гілочку і вона прийметься на городі, то це велика милість і ласка Божа.

Котики та шматочки гілочок верби ховали в одязі – щоб ніхто не наврочив. Особливо треба було це робити дівчатам, які хотіли вийти заміж, вагітним на ранніх термінах та хворим. Богомільні жінки, у яких не виходило мати дітей, завжди носили такий оберіг, навіть зашивали його в одяг. Гілочки верби поміщали і до купелі немовлят для захисту.

Також галузку з шутки клали покійникам в труну. Вважалося, що вона захистить їх на тому світі.

А ще освяченою вербою в давнину спиняли грозу – махали гілочками в бік хмар і відводили громи та град. Кидали галузки і в пожежу – щоб приборкати вогонь.

Стару свячену вербу не викидали ні в якому разі, її спалювали – але перед тим розпалювали нею піч, щоб пекти паску. Найпоширенішою до наших днів лишилася традиція бити вербою – аби людина була здоровішою.

У деяких регіонах ритуальне побиття починалося з тих, хто проспав службу (тобто мав не достатньо життєвих сил, щоб піти на неї). З цією ж метою на Вербну неділю господарі обходили худобу та вулики, ляскаючи їх свяченими різками.