Вероніка стояла посеред кухні в тому «подарунку» і крутилася перед дзеркалом на холодильнику, як кіт, що наступив на власний хвіст.
«Це що, халат?» — подумала вона, піднімаючи поділ. Під подолом були кишені. Глибокі, наче в мисливській куртці.
«Ні, це пальто», — вирішила вона, бо комір стояв, як у генерала. Але тоді чому всередині махрова підкладка, наче в лазневому наборі?
«Може, сукня?» — Вероніка зробила крок, і річ зашурхотіла, наче цілий парашут. Довжина — до середини литки, колір — «брудна троянда», ґудзиків — двадцять вісім, кожен розміром з п’ятикопійчану монету часів її дитинства.
Двері грюкнули. Ввійшла свекруха — Людмила Пантеліївна, у хутряній шапці-вушанці, хоч на дворі було плюс дванадцять.
Вероніка завмерла, як манекен у магазині «Все по 50».
Людмила Пантеліївна поставила на стіл трилітрову банку солоних помідорів, потерла руки й засяяла:
— Ну як, Верунчику, подобається подаруночок? Я ж казала — ексклюзив! Взяла в Раїси, вона в Італії купувала, а їй не пішло, а тобі — якраз! Ти ж у нас струнка, як берізка!
Вероніка відкрила рот, закрила, знову відкрила:
— Людмило Пантеліївно… а це… що це саме?
Свекруха здивувалася так, наче її запитали, чи сонце світить.
— Як то «що»? Халат-пальто! Мода ж тепер така — трансформер! Вдома — халат, на вулицю — пальто, в театр — вечірня сукня! Три в одному! Раїса казала, що в Мілані всі так ходять.
Вероніка подивилася на себе ще раз. У дзеркалі відбивалася жінка в рожевому брезентовому мішку з махровою підкладкою й ґудзиками, схожими на медалі.
— А ґудзики… їх двадцять вісім, — тихо сказала Вероніка.
— Тридцять два! — гордо поправила Людмила Пантеліївна. — Чотири запасні в кишені пришиті, щоб не загубила. Раїса казала, що в Італії це дуже дорого коштує. П’ятьсот євро!
Вероніка відчула, як у неї підгинаються коліна.
— П’ятьсот?
— Ну так! Але Раїсі не пішло, бо вона повна. А тобі — як улитий! Повернись, повернись!
Вероніка повернулася. Ззаду річ мала ще й капюшон. З хутром. Із штучного кролика кольору «брудний сніг».
— А на вулицю можна? — запитала Вероніка тремтячим голосом.
— Звісно! Ось побачиш, усі заздритимуть! Особливо Галина з п’ятого під’їзду, вона в мене минулого року шубу з норки бачила, так до сих пір ікає.
В цей момент увійшов чоловік Вероніки — Сашко. Побачив дружину, завмер, потім повільно зняв окуляри, протер їх рукавом, надів знову.
— Мовчав.
— Сашо, ти що? — стривожилася мати.
Сашко кашлянув.
— Мамо… це… це що?
— Халат-пальто! Італія! Ексклюзив!
Сашко подивився на Вероніку з ніг до голови, потім на матір, потім знову на дружину.
— Вероніко, — сказав він обережно, — а ти впевнена, що це не парашут ?
Людмила Пантеліївна образилася:
— Ти що, синку, смієшся над матір’ю? Я ж для невістки старалася!
Вероніка тихо зойкнула й сіла прямо на табуретку. Річ зашурхотіла, наче цілий ріг бджіл.
— Я не можу це носити, — прошепотіла вона. — Я в ньому схожа на диван із бабусиного дитинства.
Людмила Пантеліївна склала руки:
— А я думала, ти будеш носити! Раїса казала, що це останній писк! Віра Клименко з сьомого під’їзду вже замовляє таке ж, тільки в бежевому!
Сашко прикрив очі долонею.
— Мамо, Віра Клименко важить сто двадцять кіло. Їй хоч брезент, хоч мішковина — все одно.
Свекруха фиркнула й пішла, грюкнувши дверима так, що банка з помідорами підстрибнула.
Тиша.
Вероніка сиділа в халаті-пальто й дивилася в підлогу.
— Сашо, — сказала вона жалісно, — я ж не можу її образити. Вона ж старалася.
— Я розумію, — Сашко підійшов, обняв дружину разом із парашутом. — Але ти в цьому… ну… ти схожа на рожевого бегемота в капюшоні.
Вероніка заревіла.
Наступного дня Вероніка вирішила випробувати «трансформер» на вулиці. Бо Людмила Пантеліївна подзвонила о восьмій ранку:
— Верунчику, ти вже вдягла? Вийди до магазину, я хочу подивитися, як на сонці виглядає!
Вероніка вийшла.
На вулиці було плюс чотирнадцять, сонячно. Вона йшла, і річ шурхотіла так, що голуби розліталися. Люди оберталися. Діти показували пальцями. Бабуся біля під’їзду впустила сумку з картоплею.
— Дівчино, — крикнула бабуся, — ви з цирку?
Вероніка прискорила крок.
У магазині «Продукти 24/7» касирка Оксана витріщилася на неї, як на диво якесь.
— Вероніко Сергіївно… це ви?
— Я… — пискнула Вероніка.
— Ого! А це що за красота? Нове пальто?
— Халат… типу… трансформер…
Оксана обійшла касу, помацала тканину.
— Ого, який міцний! Слухайте, а можна в ньому на риболовлю? Мій Вітька давно просить щось водонепроникне.
Вероніка купила хліб і втекла.
По дорозі додому її зупинила сусідка тітка Люба:
— Веронічко, а де ти таке взяла? Мені б таке на дачу — ні дощ, ні вітер не страшні!
— В Італії… — пробурмотіла Вероніка.
— Ой, багата ти стала! — заздрісно сказала тітка Люба.
Вдома Вероніка скинула «трансформер» і поклялася, що більше ніколи.
Але ввечері знову подзвонила Людмила Пантеліївна:
— Ну як, Верунчику, усі заздрили?
— Заздрили… — зітхнула Вероніка.
— От бачиш! А ти сумнівалася!
Через тиждень Вероніка зрозуміла, що річ треба кудись подіти. Але викинути — свекруха образиться. Подарувати — та кому ж?. Продати — соромно.
І тоді вона придумала.
Попросила Сашка відвезти її до монастиря, що за сорок кілометрів — там був пункт прийому речей для нужденних.
— Сашо, скажемо, що це стара куртка, — шепотіла вона в машині, тримаючи згорток розміром з намет.
— Веруню, там же монашки. Вони молитимуться за тебе до кінця життя.
— Хай моляться. Головне — щоб Людмила Пантеліївна не дізналася.
Приїхали. Вероніка підійшла до черниці, що приймала речі.
— Сестро, — сказала сором’язливо, — ось… теплий одяг для бідних.
Черниця розгорнула згорток. Подивилася. Потім подивилася на Вероніку.
— Дитино, — сказала лагідно, — це ж парашутний комбінезон, тільки пофарбований у рожевий і з махровою підкладкою.
Вероніка почервоніла.
— Ну… майже.
Черниця посміхнулася:
— Нічого, розберемо. У нас один дідусь просив щось «щоб ні дощ, ні град». Йому якраз.
Вероніка зітхнула з полегшенням.
Через місяць Людмила Пантеліївна знову приїхала з банками і новими новинами:
— Уявляєш, Верунчику, бачила в місті дідуся в твоєму халаті-пальто! Йому так пасує! Каже, що в монастирі дали. От бачиш, як добре — ти комусь допомогла!
Вероніка ледь не впала зі стільця.
— В… в монастирі?
— Так! Він ще казав, що це італійський ексклюзив, п’ятьсот євро коштує!
Сашко закашлявся чаєм.
Вероніка сиділа червона, як той самий «трансформер».
А Людмила Пантеліївна задоволено кивала:
— От бачиш, я ж, я завжди знаю, що подарувати!
І пішла на кухню різати торт.
А Вероніка тихенько сказала Сашкові:
— Наступного року хай дарує гроші. Або просто обійме. Бо якщо ще один «ексклюзив» — я не витримаю.
Сашко обняв її і прошепотів:
— Не переживай. Я вже домовився з Раїсою. Наступного разу вона купить тобі нормальний плащ. За ті ж п’ятьсот євро. Тільки без капюшона з кролика.
І вони зареготали так, що банка з огірками знову підстрибнула.
А десь у місті старий дідусь у рожевому «халаті-пальто-трансформері» ішов під дощем, задоволено посміхаючись: ні краплина не впала на нього. Італія, казав він перехожим, справжня Італія. П’ятьсот євро. Ексклюзив.
І був абсолютно щасливий.
Наталія Веселка
