До того як одружитися ми з чоловіком часто сварилися через дрібниці. Молоді, запальні, обоє з характером. Я часто ображалася і їхала в рідне місто до батьків. І ось в одну з таких сварок я припустилася найбільшої помилки в житті. Увечері перебрала зайвого з подругою і пішла розважатися в нічний клуб на зло коханому. Познайомилася з хлопцем. Ми розговорилися і провели разом вечір і ніч. Вранці я швидко зібрала речі і поїхала. Я сильно переживала, адже зрадила майбутньому чоловікові. Але зізнатися не вистачило сил.
А потім я дізналася, що у мене скоро буде дитина. Чия це дитина? – подумала я. За моїми підрахунками батьком міг бути як мій хлопець, так і той незнайомець. Але з коханим ми весь час оберігалися, а ось як я провела ніч з іншим чоловіком, не пам’ятала. І тоді я усвідомила, що накоїла. Ось так посварилися! Я проклинала все і всіх. Не могла повірити, що це сталося зі мною. Я розповіла про всій стан коханому, і він зрадів. Ми ще не були одружені, але справа до цього йшла. А новина, що ми скоро станемо батьками, прискорила процес.
Весілля зіграли у вузькому сімейному колі. А вже через півроку на світ з’явився синок. Я не знала, що нас чекає попереду, але коли побачила щасливий погляд молодого батька, вирішила, що не буду нічого розповідати про зраду.
20 років пролетіли швидко. Я раділа, що помилка молодості подарувала мені сина. І що я зберегла все в таємниці від чоловіка. З нього вийшов кращий в світі батько і чоловік. Якби я не втрималася і зізналася, то цього могло б не бути.
Наш хлопчик виріс порядною людиною, закінчив школу і вступив до інституту. У нього навіть з’явилася симпатична дівчина. Вони зустрічаються вже більше року. А ми не можемо натішитися його успіхам. Життя не була легким і безтурботним: чоловік цілодобово працював, а вдома намагався по максимуму проводити час з дитиною.
Все було добре, але до 40 років він почав скаржитися на біль в серці і втому. Ми грішили на стрес і завантаженість на роботі. Але коли біль почастішав – запанікували. Ми не встигли обстежитися, як у коханого чоловіка стався напад. Лікарі приїхала на виклик швидкої допомоги і забрали чоловіка в лікарню.
Я не можу переказати словами, що я пережила в той момент. Перед очима промайнуло усе життя і та помилка. Я відчувала себе винуватою перед коханим: йому довелося того не знаючи ростити абсолютно чужу дитину. Чому я не зізналася відразу? Поки чоловік лежав під крапельницями, я сиділа біля його ліжка і молила Бога, щоб він відкрив очі. Я собі пообіцяла, що як тільки це станеться – розповім правду.
Адже його може нестати і він так нічого і не дізнавшись. З мого боку це б було не справедливо по відношенню до нього. Через кілька годин чоловік прийшов до тями, і я вже була готова виплеснути на нього факт зради, але тут увійшов лікар і перебив мене.
Я вийшла в коридор і намагалася отямитися. У палаті мені здавалося, що я зобов’язана зізнатися. Я мріяла якнайшвидше позбутися тягаря і розповісти все чоловікові. Але я не подумала про самого чоловіка – чи потрібна йому ця сама правда?
Через 15 хвилин лікар вийшов з палати і повідомив, що чоловіку потрібен спокій і позитивні емоції, інакше проблеми зі здоров’ям можуть повторитися. Я прийняла цю новину, як знак – не варто зараз квапити події.
Незабаром чоловіка виписали додому і ми з сином оточили його турботою і любов’ю. Але в глибині душі я розуміла, що в кожну секунду моєму чоловікові може стати гірше. А лікар сказав, що якщо напад ще раз повторитися, то навряд чи вони зможуть повернути чоловіка до життя. І тут вкотре став вибір: розповісти про зраду чи замовкнути назавжди? Можливо, моя правда зробить тільки. Кому вона взагалі потрібна? Ми стільки років прожили разом без неї і абсолютно щасливі.
Фото ілюстративне – girls.at.ua
