Осінь ще тішила залишками тепла. Василина не любила цю пору за те, що прокидаєшся темно і лягаєш темно, а вдень так похмуро, що ніби живеш у цій темряві. Навпомацки знайшла на стіні відривний календар, послинила пальці й позначила початок нового дня одним рухом.
Сьогодні особливий для неї день. Дев’яносто сім років тому Василина з’явилася на світ. Звісно, цього вона не могла пам’ятати, але мама завжди казала, що маленька й кволенька десята дитина в сім’ї не була в радість.
Старші дивилися вовком на ще один небажаний рот. Мама ніколи не проявляла до неї особливої любові, як, власне, і до інших дітей. Ніколи їй було за роботою та худобою.
Діти росли, як бур’ян при дорозі. Старші гляділи менших, а менші ще менших. Найбільше Василинку любила баба, батькова мати, на честь якої її й назвали. Посадить в пелену, гойдає й співає тихенько. Щоразу якогось коржика всуне малій потай від інших, поцілує та шкарублою долонею погладить по білявій голівці. Оце й уся ніжність.
Батька свого Василина взагалі не пам’ятає. Казала баба, пoмeр від сyхoти, коли малій ще й року не було. А за тим і мати пішла зі світу. Бабу хoвaли, коли Василинці було десять. Вона розтирала по обличчі брудні патьоки й не могла збагнути, як то баба так могла вчинити з ними – узяти й пoмeрти собі уві сні. І як тепер вони житимуть такі нікому не потрібні.
Відмахнулася від тих спогадів надокучливих. Запнулася в картату товсту хустину й вийшла надвір. За звичкою вставала рано-рано, щоб вправитися, хоча з усього господарства залишився тільки старий слiпий пес і кілька курок. Нездужала вже обійти худобу. Хоча ще кілька років тому тримала корівку.
Але то великий клопіт, а як продала, то аж злягла, так важко було перший час. Калина її не давала розслабитися. Вона з корівкою, як з рідною дyшею, і поговорити могла, і порадитися. Тепер от лишилася одна-однісінька. Кинула курям кукурудзи та й до воріт. Оперлася на хвіртку в задумі. Чи приїде син її привітати? Чи згадає про матір у цей день її Митрик?
То вона його так називає з дитинства. А для інших – Дмитро Гнатович. Її єдиний син – пташка високого польоту. Народний депутат. От! Зайнятий постійно, справи державної важливості, де ж він того часу візьме на усіх? Востаннє бачилися два роки тому на Різдво. Приїжджав зі своїми друзями на кілька годин.
А ще телекамер навіз із собою, хвалився, як любить і шанує свою неню. Навіть і не наговорилася з ним. Не спитала, що та як за тим галалейом. Пошуміли та й поїхали.
Він і телефонує зрідка. Хоч Василина всюди носить із собою новий телефон, який Митрик подарував. Витре його хустинкою, подивиться та й знову сховає в нагрудну кишеню, ближче до серця. Частіше дзвонить його помічниця, цікавиться здоров’ям, запитує, чи не треба бува чого, вітання від сина передає.
А чого їй треба? У неї все є. І не потрібні їй ті подарунки. От лиш. Онуку б побачити перед cмeртю. Вона десь в тому, як його, Лондоні вчиться, чи що. Вродлива, як вона замолоду. Бачила світлину, Митрик показував. А невістка, яке їй діло до старої баби?
З першою дружиною син розлучився, а зараз узяв собі молоду, на кілька років старшу за доньку. Василина й не бачила її ні разу. Аби дітям добре було, а що ще треба для матері? До себе не кликав жити, та вона і не погодилася б. Хто там буде зі старою бабою бавитися?
У кишені заграла мелодія. Василина загорнула хустку за вухо, щоб краще чути.
-Альо, Митрику, то ти?
-Доброго дня, Василино Іванівно, це Тетяна, помічниця вашого сина!
-А-а-а, – відповіла ображено. – А що ж Дмитро Гнатович не подзвонив?
-Велів вам кланятися, вітання передавати! Сьогодні вам привезуть подарунки й продукти, Дмитро Гнатович розпорядився. Чекайте машину. Здоров’я вам, Василино Іванівно!
-Дякую, дорогенька! Скажіть йому… – у відповідь довгі гудки.
Пішла поволі до хати. Ввімкнула телевізор. Сина там часто показують, може й сьогодні побачить його. Митрик такий статний, гарно вбраний, так грамотно розказує, що треба і пенсії підвищити, і допомогу надавати для старих і немічних.
І благодійністю займається, недавно он показували, як возив подарунки в будинок пpестaрілих. Він щедрий і совісний, її Митрик, а ще добрий.
Як малим був, то сам цукерку не з’їсть – обов’язково з мамою поділиться. Гордилася своїм сином. Усе життя мріяла, щоб її діти й онуки жили краще, ніж вона, щоб вiйни не зазнали, щоб голодні не були. Не даремно, виходить життя прожила. З чистою совістю можна і до Господа збиратися.
От ще лиш би онучку побачити та Митрика обійняти востаннє.
Автор – Анжела Левченко
