— Віко, я подарувала вашу квартиру своїй сестрі! У неї ж велика родина, їй більше треба! — заявила свекруха.
Галина Іванівна була справжньою майстринею телефонувати невчасно. Цього разу вона зателефонувала синові Максиму й невістці Вікторії саме тоді, коли ті, нарешті вирвавшись із повсякденної рутини, вирушили у довгоочікувану відпустку на Балі. Після важкого перельоту подружжя ледь дісталося до свого готельного номера.
Розкидали валізи по кутках, освіжилися під душем — і, втомлені впали на широку білу постіль. Сили вистачило лише на те, щоб увімкнути кондиціонер на максимум. І саме в цей момент різкий дзвінок телефону врізався в солодке забуття.
— Максе, дзвонить телефон… Ти що, не чуєш? — сонно вимовила Віка, намагаючись розштовхати чоловіка.
Той лише щось невиразно пробурмотів і перевернувся на інший бік. Між тим дзвінок не вщухав. Віка простягнула руку до смартфона, що лежав на тумбочці, і глянула на екран. Її обличчя спершу витяглося від подиву, а потім перекосилося від роздратування.
— А, ну звісно! Хто ще може нам телефонувати з іншого кінця світу? — пробурчала вона. — Звичайно, свекруха!
Віка натисла кнопку прийому виклику.
— Слухаю вас, Галино Іванівно. Щось сталося?
— Як долетіли, Віко? Все гаразд? А Максик що, спить? — пролунало з трубки солоденьким голосом.
— Так, відпочиваємо після дороги. Все у нас нормально. У вас щось термінове?
— А ви сигналізацію на старій квартирі вимкнули? — поцікавилась свекруха.
— Та давно вже. Там же нічого не лишилося, крім старих меблів і техніки. А чому питаєте, Галино Іванівно? Звідки такий інтерес?
—Та ні, нічого. Просто згадала і спитала. Ви там відпочивайте, не буду заважати. Бувайте!
Віка здивувалася.
— Дивна якась. Хоча… чого дивуватись? Вона ж завжди була такою.
Вимкнувши телефон, вона нарешті змогла розслабитись.
Відпочинок був справжньою казкою. Максим із Вікою плавали, засмагали, гуляли, милувалися місцевими краєвидами. Вони насолоджувалися кожною хвилиною довгоочікуваної відпустки.
Останні два роки подружжя багато працювало й нікуди не виїжджало. Але завдяки своїм зусиллям вони нарешті переїхали в нову простору квартиру з сучасним ремонтом і новими меблями.
Тим часом Галина Іванівна вирішила зайнятися благодійністю. Вона завжди вміла пускати пил в очі родичам: переконувала всіх, що живе краще за інших, і що її забезпечене життя — межа мрій. То вона вигадувала, що на роботі її підвищили зарплату як найкращому працівнику, то вихвалялася, що її чоловік, колишній інженер, раптом став начальником дільниці.
— І квартира в мене найбільша, і меблі всі якісні! — з гордістю заявляла вона всім охочим. — Не те що у родичів, які ніколи не дотягнуться до рівня моєї “заможності”.
А вчора зателефонувала її сестра Світлана, яка жила з чоловіком у передмісті, й розповіла неприємну новину.
— Гришко потрапив у лікарню, газовий котел вдома не витримав.
— А що з ним? — насторожено перепитала Галина Іванівна.
— Все буде добре з ним. У нас інша проблема. Котел зніс усю веранду і вікон немає. Тепер нам ніде жити, а грошей на ремонт немає. Ти хоч уяви, скільки нам з нашими мізерними пенсіями доведеться збирати на нові вікна! А зима вже не за горами… Що робити, Галю?
— Так, пенсії у вас малі — це безперечно. І зарплати копійчані, — з удаваним співчуттям відгукнулась Галина Іванівна, а потім з притаманною їй самовпевненістю додала:
— Так а що ти від мене хотіла? Грошима я допомогти не можу. Ти ж знаєш, я Максику ремонт у квартирі зробила, меблі туди найдорожчі купила.
— Сама все купила? — не втрималась від уточнення Світлана.
— Ну звісно, сама! І зараз он їх на Балі відправила відпочити. Після всього, що вклала. Так що, вибач, Свєт, з грошима точно не вийде.
— А може, пожити у тебе можна? — з надією спитала сестра.
— Пожити? Та ти що, Свєта! Мені ж спокій потрібен у моєму віці. А у вас все владнається.
— Та що ж нам робити, Галю? Я так на тебе надіялась. Гриші прям так і сказала: не переймайся, у мене ж сестра багата, вона нас виручить.
Світлана вирішила натиснути на емоції:
— Ти ж нам точно допоможеш?
— Так, я багата, – гордо повторила Галина Іванівна й засяяла, що це, нарешті, визнали.
— Гаразд, допоможу я вам.
— Та ти що?! Спасибі, Галь! А як допоможеш?
— Подарую вам квартиру. Ту саму, в якій раніше жили Максик із Вікою. Вона ж тепер моя.
— Та невже?..
— А ти й не знала? Та не дивно, звідки тобі знати. Синочок мій сказав: забирай, мамо, квартиру собі.
Галину Іванівну вже понесло — вона з задоволенням розігрувала роль щедрої багатої родички.
— А вони не будуть проти? Максим із дружиною? — несміливо запитала Світлана.
— Я ж тобі сказала: квартира тепер моя. І так, нічого з собою не везіть, там усе є: і меблі, і техніка.
— Галю, а що, ти правда її подаруєш нам? Прямо зовсім-зовсім? — не вірила своєму щастю Світлана.
— Ой, як би це добре було… Наш будиночок старий, розвалюється. А тут разом житимемо, в гості ходитимемо, діти під боком…
— Ну побачимо, — зітхнула Галина Іванівна.
Світлана з Григорієм приїхали вже наступного дня. А ще через два дні до них приєдналася донька із зятем і трьома дітьми.
— А що нам у селі сидіти, коли можна до міста перебратись? — раділи вони.
— Тут і школа поряд, дітям зручно ходити буде!
Максим із Вікою повернулися додому щасливі, відпочилі. Встигли лише розпакувати валізи, як пролунав дзвінок.
Ну звісно, Галина Іванівна. Хто ж іще?
— Так, мамо. Привіт. Так, прилетіли. Все добре, — відповів Максим.
І почув абсолютно несподіване:
— Максиме, я тут хотіла вам сказати, щоб ви були в курсі. Ваша стара квартира… Вона ж вам уже не потрібна. Стоїть кілька місяців без діла. От я і вирішила подарувати її.
— Що подарувати, мамо?.. Ви про що? — не зрозумів син.
— Ну як що? Квартиру вашу стару. Там тепер живе моя сестра Свєта з родиною. І не сперечайся. Я все вирішила. І, сподіваюсь, ви нічого не збирались забирати з меблів? Навіщо вони вам? У вас нові є.
— Хто там живе?! — не стримався Максим.
— Тьотя Свєта, я ж сказала. І з чоловіком, — з посмішкою відповіла мати. — Що тут незрозумілого?
— А чому це ти вирішила, що квартира нам більше не потрібна? — почав засипати її питаннями син. — І як ти взагалі могла подарувати чужу квартиру, мамо?!
— Ой, проблема в них сталася, синочку, — зітхнула Галина Іванівна. — Без дому залишились. Ми ж не чужі люди. Нехай поживуть поки що, а там буде видно. Документи — це ж формальність.
— Що означає “поки що”, мамо? — різко перебив її Максим. — Ми вже здали квартиру! Розумієш? Взяли гроші наперед — за пів року! Завтра туди вже мають заселятися люди! Ти розумієш, що накоїла?!
—Та нічого страшного. Скажеш їм, що квартира зайнята, — відповіла спокійно мати, навіть не підозрюючи масштабу проблеми.
Галина Іванівна все ще перебувала в ролі «щедрої багатої сестри» й виходити з неї явно не збиралася.
— А гроші за пів року?! Ти мені їх повернеш?! Ми їх уже витратили, ти розумієш це чи значить? — кричав Максим. — Ми ж на ті кошти на Балі літали. І незручно тепер — це ж наші хороші знайомі! — Що ж ти накоїла, мамо?..
— Не підіймай голос на матір! — раптом обурилася Галина Іванівна. — Мої родичі там житимуть, це вирішено. Вони мені не чужі. А ти якось свої проблеми вирішиш. Не маленький уже.
Після цих слів вона просто… відключилася.
Максим і Віка, не гаючи ні хвилини, помчали до своєї старої квартири — треба було негайно розрулити ситуацію. У дверях їх зустріла тітка Світлана. І вже з порога, з сяючим обличчям, заговорила:
— Ой, які ж ви засмаглі, відпочилі! Просто сяєте обидва! Відпустка вам точно пішла на користь!
Вона приязно усміхалася, навіть не здогадуючись про бурю, що насувається.
— А твоя мама, Максим… ну золота жінка! Уявляєш, подарувала мені цю квартиру! Я спочатку не могла повірити у своє щастя. Оце так благородство! Таку щедрість від рідної сестри я не очікувала!
Максим зупинив її потік захоплення твердо:
— Послухайте, тітко Світлано… — він глянув їй просто в очі. — Тут якесь непорозуміння. Ця квартира належить нам із Вікою. І ми здали її на пів року вперед. Завтра сюди мають заїхати нові мешканці. Тому вам доведеться виїхати.
Очі тітки Світлани округлились. Її обличчя спочатку витягнулося від здивування, а потім з’явилося щире здивування.
— Як же так?.. Але ж Галя сама сказала, що подарувала її… Невже збрехала?
У розмову втрутилася Віка:
— Давайте я поясню. Ваша сестра просто вас обманула. Вона захотіла показати, яка вона багата, щедра й успішна. Але це ще не все. Гірше інше — вона без дозволу привласнила нашу квартиру й розпорядилася нею, як своєю. Це вже занадто.
— От же, сестричко! — з обуренням вигукнула тітка Світлана.
— Я так і знала, що нічого доброго з її хвальби не буде! Вибачте мене, діти, що так вийшло. Ми зараз же зберемось. Я навіть знаю, куди можемо переїхати…
А вже за кілька годин Максиму зателефонувала обурена Галина Іванівна.
— Що ж ви з Вікою наробили?! — долинув голос Галіни Іванівни з трубки. — Через вас мені тепер доведеться жити пліч-о-пліч зі Свєтою та її родиною! І ще й вислуховувати докори!
Максим спокійно відповів, не підвищуючи голосу:
— Це тобі буде гарним уроком, мамо. Може, після цього ти почнеш поводитись скромніше й не станеш більше влаштовувати подібних вистав.
— Так, Галино Іванівно, — підтримала чоловіка Віка. — Наступного разу десять разів подумайте, перш ніж комусь щось «дарувати». Не обманюйте, не привласнюйте чуже, і тоді не будете мати таких проблем.
Галина Іванівна щось незрозуміло пробурмотіла собі під ніс, грюкнула слухавкою й обірвала дзвінок.
Максим із Вікою лише переглянулись і усміхнулись.
— Вона сама винна, — знизав плечима Максим.
— От і чудово, — відповіла Віка. — Може, хоч цього разу щось зрозуміє.
Так Галина Іванівна вперше у житті відчула наслідки власної брехні. Чи піде їй це на користь? Хтозна. Але одне зрозуміло точно — Максим і Віка більше не дозволять нікому розпоряджатися їхнім життям і майном.
