Сьогодні здається, що життя застигло на паузі. Навіть повітря стоїть нерухомо, як після бурі, коли не знаєш, чекати ще одну хвилю, чи все вже минуло. Усе як завжди: чоловік лежить на дивані, телевізор фонить без зупинку, а я блукаю кухнею з думками про черговий борщ. А от всередині мене — порожнеча.
— Іван, може, винесеш сміття? — запитую, між іншим, хоча знаю, що відповідь буде такою ж, як і всі ці останні місяці.
— Ти не бачиш, що я зайнятий? — крутить у руках телефон, навіть не глянувши у мій бік. Його завжди щось “займає”, окрім дому й окрім мене.
Від стосунків з Іваном не лишилося нічого, тільки наше спільне житло, рахунки за комуналку, які він платить, та ті ж нескінченні його від’їзди до мами у село на вихідних. Коли ми тільки починали жити разом, я й уявити не могла, що стану ось такою мовчазною тінню у власному домі. Тепер я фінансую все, що стосується продуктів, дитячих витрат, навіть побутові дрібниці. А чоловік ремонтує авто, коли це потрібно. Тільки в останнє я вже не пам’ятаю, коли це було.
Малий Ростик, наш восьмирічний син, вже давно зрозумів, що тато живе у своєму світі, а ми у своєму. Він не ходить на батьківські збори, не питає, як справи у школі. Усі ці роки я робила все, щоб зберегти ілюзію гармонії у нашій сім’ї. Думала, що можна «розтопити лід» обіймами, ніжністю, смачними вечерями, поїздками на природу. П’ять років я намагалася це зробити. П’ять років вкладала сили, енергію, навіть почуття, яких уже майже не залишилося. Тепер мені байдуже, збережемо ми сім’ю чи ні.
Якось, коли вже сил терпіти не було, я наважилася:
— Іване, ми мусимо поговорити про нас. Я більше так не можу. Ми як сусіди живемо. Мені важко з дитиною самій, ти не допомагаєш ані по дому, ані з Ростиком.
Він різко підняв очі від телефона, зітхнув й почав:
— Ти що, хочеш розлучення? Думаєш, я так просто піду?
І тут я зрозуміла — він ніколи не піде. Він не віддасть свою частину квартири, навіть якщо ми розлучимось. Мені вже не раз натякала його мама, мовляв, Іван, її єдина надія на підтримку, але додому вона його назад не пустить.
Я боюся подавати на розлучення, тому що не хочу втратити квартиру. Боюся, що залишуся без даху над головою, буду змушена орендувати житло, а це — додаткові витрати. Іван не з тих, хто готовий ділитися, він навіть гроші на дитину дає тільки після сварок. Кожен раз, коли приходить час купувати Ростику нові речі або оплатити гуртки, починаються з’ясування стосунків.
Він давно перестав економити на собі — купує дорогі гаджети, їздить на новій машині, а я кожен місяць рахую копійки, щоб вистачило на продукти та дитину.
Чоловік не завжди був таким. У перші роки нашого спільного життя він був уважнішим, хоча й тоді його економність трохи дратувала. Але тоді я ще думала, що ми просто різні й треба шукати компроміс. Тепер, після стількох років, я бачу: компроміси закінчилися там, де закінчилися наші стосунки.
Кожен раз, коли думаю про розлучення, у мене виникає страх: а що буде з Ростиком? Як я впораюся? Чи зможу забезпечити йому нормальне життя? Нового чоловіка я, мабуть, не знайду, та й не дуже хочу. Мені просто хочеться спокою. Хочеться знову дихати, не бути затиснутою у цих незкінченних сварках, стресах та розчаруваннях.
Останнім часом я почала заробляти більше і це дає мені надію на те, що ми з сином зможемо почати нове життя, навіть якщо це буде важко. Можливо, колись я б боялася зробити цей крок. Але тепер, коли Ростику вже вісім років, усе виглядає простіше. Він виріс і вже багато чого розуміє. Я знаю, що син теж бачить, як наші стосунки з Іваном тріщать по швах. І мені важливо показати йому, що життя — це не лише терпіння і мовчазне страждання. Що можна бути щасливим, навіть якщо це означає почати все з нуля.
