Він сказав, що не зможе забрати з ринку, бо змушений працювати і в обід. Наталка чітко чула відлуння жіночих голосів у слухавці. Серед його колег жінок немає. А потім дядько Толік додав оливи у вогонь її сумніві: – Куди це твій Іван так раптово поїхав? Ще дванадцятої не було, як відпросився у начальства

Весну Наталка любила більше, ніж інші пори року, хоч і народилася холодною зимою. З настанням перших, зігрітих лагідним весняним сонечком, днів, вона поспішала до невеличкої теплиці, де вирощувала зелень для своєї молодої сім’ї, а також упродовж усієї весни возила продавати на ринок. Кошти зайвими зараз для них з Іваном не будуть – вони в очікуванні свого первістка.

Минулоріч за весільні гроші придбали хатину в селі – невеличку, проте свою, зі своєю правдою і своїми правилами. Її Іванко недавно влаштувався на роботу в місцевому аграрному підприємстві, а вона помалу облаштовувала їхнє сімейне гніздечко й також вносила лепту на побутові потреби.

Щоранку, перед роботою, Іван старенькими «Жигулями», що дісталися у спадок від дідуся, відвозив Наталю на ринок до райцентру, що за три кілометри від їхнього села, а перед обідом забирав додому.
Сьогоднішній телефонний дзвінок чоловіка вніс корективи у її спланований, розмірений повсякденний графік і посіяв тривогу та ревнощі, які так раптово виникли, в Наталчиному серці.

Він сказав, що не зможе забрати її після ринку, бо змушений працювати і в обід. Наталка чітко чула відлуння жіночих голосів у слухавці. Серед його колег жінок немає. Вона промовчала. Додому повернулася із сусідкою, за якою приїхав батько. Він, до речі, також працює з її Іваном. Тож поки вона думала, як делікатніше запитати, чому чоловіка не відпустили на обід додому, дядько Толік сам розпочав розмову:

– Куди це твій Іван так раптово поїхав? Ще дванадцятої не було, як відпросився у начальства.

Наталю запекло в серці, клубок підкотився до горла, а сльози зрадливо підкралися до очей. Та вона не заплакала – зібравшись із силами, видавила усмішку і сказала: «Мав справи в місті». Хоч у своїй голові вже вимальовувала найгірші картини майбутнього розвитку подій. «У нього є інша», – у висках наче хтось сидів і постійно нашіптував це їй.

Попрощавшись із сусідами і подякувавши їм за те, що підвезли, Наталка стрімголов метнулася в хату.

Заплаканою, із опухлим обличчям, застав її Іван, коли повернувся з роботи.
– Що з тобою? Тобі погано? Чи з дитинкою, не доведи Господи, щось сталося? – засипав її запитаннями.

– Навіщо ти мені збрехав? Ти не був на роботі опівдні, я знаю…

– Не був. Пробач. Хотів зробити тобі сюрприз, у нас же завтра п’ять років з дня знайомства. Та, бачу, ти себе вже настільки «накрутила», що мушу скоріше розповісти про все.

Іван присунувся ближче до дружини. Вона все ще насторожено сиділа, та після третьої спроби чоловіка взяти її за руку, таки здалася і вже була готова його вислухати.

– Наталочко, ти пам’ятаєш, як ми познайомились? – продовжив він.

Звісно, вона пам’ятає. Це був один із найщасливіших днів у її житті. Дівчина одразу зрозуміла, що він – її людина. Розумом це було важко пояснити, та серце відчувало.
– Так от, ще в ту мить нашого знайомства я пообіцяв собі, що зроблю тебе щасливою. Знаю: ти мрієш про власну квіткову теплицю. Сьогодні я був на гуртівні квітів і придбав близько п’ятдесяти вазонів різних видів, а також плівку та необхідне спорядження. Завтра все привезуть і встановлять.

Наталці стало соромно за те, що зіпсувала сюрприз, а ще більше за те, що сумнівалася в чоловікові. Іван наче прочитав це в її очах і мовив:

– Ніколи не сумнівайся в моїх почуттях до тебе, чуєш? Ти – моє все.

– А ти ніколи не обманюй і прости, що зіпсувала сюрприз, – Наталя міцно притулилася до чоловікового плеча, а він ще міцніше затис її в ніжних обіймах.

Вранці жінка прокинулася від солодкого аромату, який рознісся по всій спальні – величезний вазон з її улюбленими фіалками чоловік поставив у підніжжя ліжка, милуючись, як прокидається і радіє його кохана.

– А цей вазон я придбав у єдиному екземплярі – не для продажу, – усміхаючись, піджартовував Іван. – Це – фіалки, для найкращої в світі дружини Наталки. І ще одне: вдягайся, тебе чекає ще один сюрприз. Але і не проси – не розкажу. За годинку усе сама побачиш.

Через годину вони сиділи в затишному кафе – тому самому, в якому познайомилися п’ять років тому і, як і тоді, пили гарячий шоколад із ароматними круасанами.

Наталці стало так тепло від його турботи і ніжності почуттів до коханого чоловіка. Ці ж почуття зігрівали й Івана, а ще – тепленький в’язаний светр, який дружина з любов’ю зв’язала для нього до їхнього маленького ювілею.

Автор – Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК. за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне