Їх зустріч відбулася взимку, коли погода щедро засипала міста і села снігом. Тендітна дівчина на високих підборах ледве-ледве могла пересуватися, тому юнак атлетичного виду вирішив допомогти і бадьоро підхопив її на руки.
Спочатку красуня обурювалася, але герой-рятівник не бажав її відпускати і доніс до самого будинку. В знак подяки вона погодилася зустрітися наступного разу і дала свій номер телефону. З тих пір вони не розлучалися.
Наташа іноді думала про те, як вона прожила двадцять років без Єгора, а хлопець щиро дякував долі за те, що несприятлива погода стала для нього найкращою.
Їх розлучила не війна, не катаклізми і навіть не банальні сварки. Наталя стала відчувати нездужання, постійну втому і запаморочення. Після тривалих обстежень пролунав гіркий вердикт лікарів, який не залишав шансу на життя.
Разом вони вивчили всю можливу інформацію, але хвороба не давала шансів. Дівчина трималася бадьоро, розуміючи, що повинна запам’ятатися коханому молодою і красивою, але біль змушував забувати про все і мріяти тільки про припинення мук.
Коли лікарі відпустили її додому, стало зрозуміло, що зовсім скоро Єгор залишиться один, але хлопець не бажав здаватися.
Він виконував будь-яке бажання коханої, носив її на руках, згадуючи перші романтичні побачення, і намагався посміхатися, а довгими ночами мучився від безсоння і безвиході.
Дива не сталося, сонячним ранком Наталка просто не прокинулася, зберігши на губах ледве помітну посмішку і назавжди перетворившись в частку Всесвіту.
Минуло двадцять років. Я часто бачу чоловіка з сивими скронями, який купує парну кількість квітів і йде туди, де спочиває його розбите серце.
Він так і не одружився, не в силах забути свою милу дівчинку, яку забрала жорстока доля.
