Він знав безліч стежок і доріг, якими міг оминути Її. А ступав на ті, що бігли до Неї. Колись Він відкрив перед Нею свої почуття. Вона стала для Нього чарівним, усміхненим Всесвітом з ямочками на щічках. А потім зачинив дyшу. У Його долі з’явилось інше ім’я.
Її кохання до Нього було світлим і теплим. Кольору ранішнього неба, яке дарує погідний день. Потім спогади стали вечірньо-прохолодними, наче вистиглий горизонт, за яким сховалося сонце.
Він не знав, що колись дістане з потаємної кишеньки свого життя Її образ. Буде каятися перед минулим, розуміючи: майбутньому Його каяття, мабуть, не потрібне. Чекатиме, коли з’явиться Її постать.
Вона й далі носить шалики пастельного кольору, якими любить бавитися вітер. І світлий одяг. Не змінилася її легка хода. Жінка-літо, що затрималась на гостинах у весни.
Як завжди, він перейде на інший бік вулиці, немов на інший бік життя. Скаже, що зустрів Її випадково. Немов ненароком доторкнеться Її руки. Вкотре не наважиться запросити на каву. І не зізнається: загублене до Неї кохання попросилося в Його серце знову. Він впустив його. І тепер не знає, що з цим робити.
Читайте також: “Я знаю, чому Бог так довго не давав тобі дитинку”: зворушливі слова для тих, хто все ще чекає на свого малюка
Він з дружиною жив не заради любові – просто жив. У них був спільний дім, діти. Але різними були сни, бажання, спогади. І вони обоє були різними.
Дружини не стало. У дітей своє життя. Його ніхто не чекає.
Одного дня Він хотів би зустріти Її і більше не відпустити, не загубити. Але мрії не слухають Його. Зраджене щастя не повертається.
Автор – Ольга Чорна
За матеріалами видання “Наш День“
