Тетяна прокинулася від того, що в хаті пахло болотом. Не просто сирістю, а саме болотом — гнилим очеретом, мулистою водою й чимось солодкувато-гірким, наче хтось розчавив у долоні жаб’ячу ікру.
Вона лежала, втупившись у стелю, де павутиння вже давно стало частиною малюнка тріщин, і думала: «От і добре, що пахне. Значить, ще жива».
Тетяні було шістдесят два, але виглядала вона на всі вісімдесят. Волосся, колись русяве, стало кольору сухого очерету, очі — кольору каламутної води. Вона не пам’ятала, коли востаннє дивилася в дзеркало. Мабуть, тоді, коли ще було кому сказати: «Таню, ти ж гарна».
Хата стояла на краю села, ближче до озера, ніж до людей. Колись це був міцний дім з білими стінами й вишневим садком.
Тепер стіни позеленіли від моху, вишні давно повсихали, а садок заріс лепехою так густо, що й курям було страшно туди лізти.
Очерет підступив аж до самої хати. Вночі, коли вітер гнав хвилі по озеру, здавалося, що очерет шепоче прямо під вікнами: «Таню… Таню…»
Вона встала, накинула стару кофту з дірками на ліктях і вийшла на ґанок. Ранок був сірий, туман лежав так густо, що сусідньої хати не видно. Тільки очерет шарудів, наче тисячі язиків.
— Доброго ранку, сусіди, — сказала Тетяна вголос, хоч нікого не було. — Виспалися?
Очерет відповів шелестом.
Вона пішла до колодязя. Вода була холодна й пахла залізом. Тетяна зачерпнула відро, поставила на лавку й сіла. Колись тут сидів її Петро і казав:
— Таню, дивись, яке озеро сьогодні синє. Наче небо перевернулося.
Вона тоді сміялася:
— Та яке там синє, Петре? Каламуть одна. Ти просто закоханий, от і все синє.
— Може, й так, — погоджувався він і цілував її в скроню.
Петра не стало дванадцять років тому. Раптово. Прийшов з риболовлі, посміхнувся, сказав: «Рибу почищу, а ти борщу звари», — і впав прямо на подвір’ї.
Тетяна кричала так, що, казали, чути було аж у центрі села. Потім довго не говорила взагалі. Мовчала пів року. Люди думали — з глузду з’їхала. А вона просто не знала, куди подіти слова, якщо їх не чутиме Петро.
Відтоді очерет почав наступати.
Спочатку непомітно. Потім — швидше. Спочатку закрив город. Потім — стежку до озера. Потім — вікна. Тетяна не боролася. Навіщо? Хай росте. Він хоч живий.
Вона повернулася до хати, поставила чайник. На столі лежав хліб, що вчора принесла сусідка Олена — єдина, хто ще заходив.
— Тетяно Іванівно, — казала Олена, — ви б хоч раз у село пішли. Люди питають.
— А що їм сказати? — відповідала Тетяна. — Що я ще дихаю? То вони й самі бачать, раз питають.
Олена зітхала, залишала хліб, молоко, інколи — банку огірків.
Сьогодні Олени не було. Мабуть, дощ лякає. Тетяна налила собі чаю, відламала шкоринку хліба й знову вийшла на ґанок.
Туман трохи розсіявся, стало видно озеро. Воно лежало тихе, наче велике дзеркало, в якому відобразилося все її життя.
Вона згадала, як у п’ятдесят третьому, коли їй було вісім, батько привіз її сюди вперше.
— Оце, доню, наш дім буде. Бач, яке озеро? Бач, який сад?
Вона тоді бігала боса по траві й кричала:
— Тату, я тут житиму завжди-завжди!
Батько сміявся:
— Завжди не буває, Таню. Але довго — буде.
Довго вийшло. Батька не стало у вісімдесят третьому. Мати — у дев’яностому. Брат поїхав до Канади й там його не стало у дев’яносто восьмому — машина. Донька Оксана… Оксана поїхала до Києва вчитися й не повернулася. Спочатку дзвонила часто.
— Мамо, тут так гарно! Мамо, я закохалася! Мамо, я виходжу заміж!
Потім — рідше.
— Мамо, дитина. Хлопчик. Назвали Данилком.
Потім — раз на рік.
— Мамо, приїдь. Хоч на тиждень.
Тетяна їхала. Раз. Другий. На третій Оксана сказала:
— Мамо, ну що ти в тій валізі старій? Купи нову. І одягнися нормально, бо люди дивляться.
Тетяна повернулася додому й більше не їхала. Оксана приїжджала сама. Востаннє — п’ять років тому. Привезла Данилка — худенького хлопчика з великими очима.
— Бабусю, — сказав він, — а чому у вас очерет аж до хати?
— Бо я його пустила, — відповіла Тетяна.
— А він нічого не зробить?
— Може. Але тихо. Не боляче.
Оксана тоді кричала:
— Мамо, ти що, з глузду з’їхала? Продай хату, переїдь до нас! У нас трикімнатна, місця вистачить!
— А очерет куди подіну? — питала Тетяна.
— Та який очерет, мамо! Ти що, справді божевільна?
Тетяна мовчала. Потім сказала:
— Їдь, Оксано. І Данилка забирай. Я тут залишуся.
Оксана поїхала. Більше не дзвонила. Може, образилася. Може, забула. Може, просто життя закрутило.
Тетяна допила чай, поставила кухоль на лавку й пішла до озера. Стежки давно не було, але вона знала кожен крок. Очерет розступався перед нею, наче знав господиню. Вона дійшла до води, сіла на стару колоду, що колись була лавкою.
— Петре, — сказала тихо, — ти ж тут десь, правда?
Вода не відповіла. Але очерет зашелестів сильніше.
Вона просиділа до обіду. Потім повернулася, зварила картоплі, з’їла з солоним огірком. Ввечері знову вийшла на ґанок.
І тоді побачила його.
Хлопець стояв біля хвіртки — високий, худий, у джинсах і старій куртці. Волосся довге, чорне, очі — наче вугілля. Він тримав у руках рюкзак і дивився на хату так, наче вперше в житті бачить диво.
— Добрий вечір, — сказав він.
Голос був низький, трохи хриплий.
Тетяна не здивувалася. Вона давно перестала дивуватися.
— Добрий, — відповіла. — Заблукав?
— Ні. Я шукав саме цю хату.
— То знайшов. Чого треба?
Хлопець посміхнувся. Усмішка була дивна — наче він знав щось, чого вона не знала.
— Мене звати Артем. Я… я ваш онук.
Тетяна завмерла. Потім повільно встала.
— Онук? — перепитала. — У мене один онук. Данилко. Йому п’ятнадцять.
— Данилко — мій молодший брат, — сказав Артем. — А я — старший. Від першого Оксаниного чоловіка. Того, що… що не стало.
Тетяна відчула, як усередині щось стиснулося.
— Ти… син Оксани?
— Так.
— Чому ж ти раніше не приїжджав?
Артем опустив очі.
— Мама не дозволяла. Казала, що ви… що ви не хочете нас бачити.
Тетяна засміялася. Сухо, гірко.
— Не хоче вона. А не я.
— Я знаю, — тихо сказав Артем. — Я давно знаю. Просто… я втік. З дому. Мені двадцять три. Я вже дорослий. Хотів побачити вас. І… місце, про яке мама ніколи не розповідала.
Тетяна довго дивилася на нього. Потім сказала:
— Заходь. Чай є.
Вони сиділи на кухні. Артем пив чай і дивився по сторонах. Очі в нього були великі, темні, і в них було щось знайоме.
— Ви дуже схожі на фотографію, — сказав він дістав з рюкзака стару фотографію. На ній була Тетяна — молода, усміхнена, з Петром на руках.
— Звідки це в тебе?
— Мама викинула всі фотографії. А я врятував. Цю одну.
Тетяна взяла фотографію пальцями, що тремтіли.
— Петро… — прошепотіла.
— Я знаю про нього все, — сказав Артем. — Мама розповідала, коли була при оковитій. Казала, що він був найкращий чоловік на світі. І що ви його дуже любили.
Тетяна кивнула.
— Люблю й досі.
Вони мовчали. Потім Артем сказав:
— Бабусю… можна я залишуся? Хоч на кілька днів?
Тетяна подивилася на нього. І вперше за багато років усміхнулася по-справжньому.
— Залишайся, — сказала. — Скільки захочеш.
Наступного дня Артем узяв сокиру й почав рубати очерет. Тетяна стояла на ґанку й дивилася.
— Навіщо? — запитала.
— Бо він вас …, — відповів Артем, не зупиняючись. — Ви ж не хочете…?
Тетяна мовчала. Потім сказала:
— Може, й хочу. Але тихо. Не боляче.
Артем зупинився, подивився на неї.
— Ні, — сказав твердо. — Ви житимете. Довго. І щасливо. Я обіцяю.
Він рубав очерет три дні. Тетяна готувала їсти, прала його речі, слухала, як він розповідає про своє життя. Про те, як Оксана вдруге вийшла заміж, як появився Данилка, як забула про старшого сина. Про те, як він пішов з дому вісімнадцяти років, як мандрував, як шукав себе.
— А знайшов бабусю, — сміявся він.
На четвертий день очерет відступив. З’явилася стежка до озера. З’явилася надія.
Ввечері вони сиділи на лавці. Артем тримав Тетяну за руку.
— Бабусю, — сказав, — а ви знаєте, чому я приїхав саме зараз?
— Ні.
— Бо я відчув. Що ви… що вам погано. Що ви майже здалися.
Тетяна зітхнула.
— Може, й так.
— Ні, — Артем стиснув її руку сильніше. — Тепер вже ні. Тепер я тут. І я не піду.
Вони сиділи довго. Очерет шелестів уже не так гучно. Наче змирився.
Через тиждень приїхала Оксана.
Вона вийшла з машини, гарна, на підборах, у дорогому пальті. Подивилася на хату, на Артема, на Тетяну — і заплакала.
— Мамо… — сказала. — Артеме…
Тетяна встала.
— Заходь, — сказала. — Чай є.
Вони сиділи втрьох на кухні. Оксана плакала. Артем мовчав. Тетяна наливала чай.
— Я не розумна була, — казала Оксана. — Я боялася. Думала, що якщо приїду — згадаю все. І не витримаю.
— А тепер витримала? — запитала Тетяна.
— Тепер — так.
Вона залишилася на три дні. Потім поїхала, але обіцяла приїжджати. Привозила Данилка. Привозила продукти. Привозила нову валізу — Тетяна так і не відкрила.
Артем залишився.
Він відремонтував хату. Побілив стіни. Посадив нові вишні. Очерет відступив ще далі.
Весною Тетяна вийшла на ґанок і не впізнала подвір’я. Квіти. Трава. Стежка до озера — чиста, наче нова.
— Артеме, — сказала, — ти що, чарівник?
— Ні, — сміявся він. — Просто люблю тебе.
Вона подивилася на озеро. Воно було синє-синє. Наче небо перевернулося.
— Петре, — прошепотіла, — бачиш?
І відчула — він бачить.
Очерет більше не наступав. Він стояв осторонь, шелестів тихо, наче співав колискову.
Тетяна жила. Довго. І — щасливо.
Бо життя, виявляється, інколи повертається. Навіть коли ти вже майже змирилася з тим, що його обріс очеретом назавжди.
Валентина Довга
