— Вона надто вперта, але ти тисни сильніше, — повчала мати. — Квартира повинна бути нашою.
Марія гортала журнал, влаштувавшись на дивані в орендованій квартирі. Два роки шлюбу з Олексієм, а власного житла так і не з’явилося. Двадцять вісім тисяч за оренду щомісяця — відчутна сума для сімейного бюджету. Олексій працював менеджером середньої ланки, отримував близько сорока п’яти тисяч, Марія працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі за тридцять дві. Разом вони заробляли непогано, але на власну квартиру відкладалося повільно.
Стосунки зі свекрухою складалися напружено. Світлана Петрівна, жінка п’ятдесяти років із гострим язиком, не пропускала нагоди зробити зауваження невістці. То суп пересолений, то квартира недостатньо прибрана, то одягнена непідходяще для візиту до родичів.
— Машо, а коли ви вже своє житло купувати будете? — вчергове поцікавилася свекруха за недільним обідом. — Незручно якось, дорослі люди, а все по чужих кутах поневіряєтеся.
— Відкладаємо потроху, Світлано Петрівно, — стримано відповіла Марія. — Ціни зараз високі.
— Ну да, молодь зараз лінива. За нашого часу до тридцяти вже й квартира була, й машина.
Олексій промовчав, продовжуючи їсти картоплю. Чоловік рідко ставав на захист дружини в таких ситуаціях, надаючи перевагу не конфліктувати з матір’ю.
За тиждень Марія святкувала день народження. Двадцять сім років — вік, коли хочеться стабільності та власного гніздечка. Батьки приїхали з квітами та коробкою цукерок.
— Машенько, у нас для тебе особливий подарунок, — урочисто оголосив Ігор Вікторович, дістаючи конверт. — Ми з мамою вирішили допомогти тобі з квартирою.
Марія з подивом відкрила конверт. Усередині лежала виписка з рахунку в банку. Сума була пристойна.
— Тату, мамо, це… це серйозно? — голос тремтів від хвилювання.
— Звичайно, люба, — усміхнулася Ольга Сергіївна. — Ми продали дачу, плюс заощадження і вирішили, що краще допомогти доньці стати на ноги, ніж тримати непотрібну нерухомість.
Олексій сидів поруч, у його очах майнуло щось дивне. Радість, але змішана з якимсь розрахунком.
— Дякую вам величезне! — Марія обняла батьків. — Я навіть не знаю, що сказати.
— Нічого говорити не потрібно, — відмахнувся батько. — Головне, щоб була щаслива.
Після відходу батьків Олексій став підкреслено лагідним:
— Машко, яка ти в мене везуча! Тепер точно зможемо нормальну квартиру купити.
Марія кивнула, все ще не вірячи в те, що сталося. Мрія про власне житло раптом стала досяжною реальністю.
Наступного дня зателефонувала Світлана Петрівна:
— Машенько, чула, батьки тобі допомогли з грошима. Молодці, правильно зробили.
— Так, Світлано Петрівно, дуже несподівано було.
— А що плануєш купувати? Де шукати будеш?
— Поки думаю. Хочеться щось пристойне, в хорошому районі.
— Звичайно-звичайно! Головне — не поспішати. Такі покупки потребують обдуманості.
Марія здивувалася. Зазвичай свекруха була критичною й незадоволеною, а тут виявляла щиру зацікавленість.
За кілька днів Світлана Петрівна знову зателефонувала:
— Машо, я от подумала… А не хочеш, щоб я тобі допомогла з вибором? У мене досвід є, купували з покійним чоловіком не одну квартиру.
— Дякую за пропозицію, але я сама впораюся.
— Ну як знаєш. Просто шкода, якщо щось не так оформите. Гроші-то чималі.
Марія розпочала активні пошуки. Переглядала оголошення в інтернеті, їздила на покази, порівнювала райони та планування. У неї була дсить солідна сума, що становить сімдесят відсотків вартості хорошої двокімнатної квартири в новобудові.
Олексій брав участь у пошуках, давав поради, обговорював варіанти. Поведінка чоловіка нічим не видавала прихованих мотивів.
— Маш, а може, подивимося щось у тому районі, де мама живе? — запропонував Олексій за вечерею. — Зручно буде, близько від рідних.
— Не знаю, мені більше центр подобається. Або хоча б недалеко від метро.
— Ну, як скажеш. Ти головна в цьому питанні.
Світлана Петрівна теж виявляла несподівану активність:
— Машенько, я тут оголошення бачила. Квартира в хорошому будинку, недорого. Хочеш, з’їздимо подивимося?
— Де саме?
— На Радянській. Район тихий, екологія хороша.
Марія ввічливо відмовилася — Радянська знаходилася далеко від центру, добиратися на роботу було б незручно.
— Машо, ти тільки не забувай про документи, — наставляла свекруха. — У таких угодах багато підводних каменів. Без досвідченої людини легко помилитися.
— Я планую через агенцію купувати. Там спеціалісти допоможуть.
— Агенції теж бувають різні. Краще, якщо поряд хтось із дорослих буде. Ми з Альошею можемо допомогти.
Марія подякувала за турботу, але вирішила все контролювати особисто. Занадто великі гроші, щоб довіряти комусь повністю.
Пошуки тривали три тижні. Нарешті Марія знайшла ідеальний варіант — світлу двокімнатну квартиру в новобудові, зі зручним плануванням і видом на парк. Район був хорошим, поряд метро і вся необхідна інфраструктура.
— Альошо, я знайшла! — радісно повідомила Марія чоловікові по телефону. — Така краса! Дивишся?
— А де знаходиться?
— Біля парку, поряд із метро «Університет». Квартира на сьомому поверсі, балкон на парк. Планування чудове, жодних прохідних кімнат.
— Звучить чудово. Скільки коштує?
— З нашими грошима іпотека буде смішна — всього дев’ятсот тисяч.
— Машко, ти супер! Завтра ж починаємо оформлювати.
— Так, хочу швидше, бо такі варіанти довго не висять.
— Правильно думаєш. Будемо діяти швидко.
Марія попрощалася з чоловіком і почала ховати телефон у сумку. Але екран не згас — дзвінок не відключився. І тут жінка почула голоси.
— Мамо, це Марія телефонувала, — голос Олексія звучав зовсім по-іншому. — Квартиру знайшла.
— І що, хороша? — озвалася Світлана Петрівна.
— Так, пристойна.
— Добре. Головне тепер — правильно документи оформити. Щоб наша частка була.
У Марії всередині похололо. Яка частка? Про що взагалі мова?
— Вона надто вперта, але ти тисни сильніше, — повчала мати. — Квартира повинна бути нашою!
Марія завмерла, не вірячи своїм вухам. Невже це говорить та сама Світлана Петрівна, яка ще нещодавно була такою турботливою?
— Мамо, я розумію. Але Машка не дурна, просто так не погодиться.
— А ти переконуй! Кажи, що для родини краще буде, якщо оформимо на всіх. Що так надійніше. Придумаєш щось.
— Спробую. Від Марії хоч якась користь повинна бути. Батьки їй грошей дали — і добре. Тепер наша черга.
Марія відчула, як підкошуються ноги. Користь? Отже, весь шлюб був заради вигоди?
— Звичайно, наша черга! — гаряче підтримала Світлана Петрівна. — Два роки вона в нашій родині, пора й віддачу отримувати.
— Гаразд, мамо, поговоримо завтра. Мені потрібно продумати, як краще підійти до питання.
Марія відключила телефон тремтячими руками. Сльози підступали до очей, але жінка змусила себе заспокоїтися. Потрібно було терміново щось вирішувати.
Всю ніч Марія не спала, обмірковуючи почуте. До ранку план дозрів. Раз чоловік з матір’ю вирішили її використати, то отримають по заслугах.
Вранці Марія зателефонувала в агенцію нерухомості:
— Доброго дня, я вчора дивилася квартиру. Хочу терміново оформити купівлю.
— Звичайно! Коли зможете під’їхати для підписання договору?
— Сьогодні в обід. І ще одне питання — чи можна оформити тільки на моє ім’я?
— Авжеж. Якщо покупець один, то й власник один.
— Чудово. Чекаю вас в офісі.
Надвечір усі документи були готові. Марія стала єдиною власницею квартири. Поки Олексій працював, жінка перевезла свої речі та документи в нове житло.
Телефон задзвонив о пів на сьому. Олексій.
— Машо, де ти? Приходжу додому, а тебе нема. І речі якісь зникли.
— Я у своїй квартирі, — спокійно відповіла Марія.
— У якій квартирі?
— У тій, яку купила сьогодні.
— Як купила? Ми ж хотіли разом оформлювати!
— Олексію, я все чула вчора. Усю вашу розмову з матір’ю.
Повисла тиша.
— Яку розмову? — нарешті видавив чоловік.
— Про те, що квартира повинна бути вашою. Про мою впертість. Про користь, яку я повинна приносити.
— Машко, ти не так зрозуміла…
— Зрозуміла все правильно. Два роки шлюбу, а виявляється, я просто інвестиція, яка має окупитися.
— Це не так! Я тебе кохаю!
— Людей, яких кохають, не використовують, Олексію. Завтра подаю на розлучення.
— Машко, зачекай! Давай зустрінемося, поговоримо нормально!
— Говорити нема про що. Усе вже сказано.
Марія відключила телефон і притулилася до стіни. Серце калатало, але всередині було дивне полегшення. Нарешті вона дізналася правду.
Телефон знову задзвонив. Світлана Петрівна.
— Маріє, що за дурниці Олексій розповідає? Яке розлучення?
— Жодних дурниць, Світлано Петрівно. Я все зрозуміла про ваші плани.
— Що ти зрозуміла? Ми просто хотіли допомогти з оформленням!
— Допомогти оформити квартиру на себе? Дякую, не потрібно такої допомоги.
— Машо, ти зовсім з глузду з’їхала! Ми ж родина!
— Родина не планує за спиною, як використати родичів.
Марія відключила дзвінок і заблокувала номери Олексія та Світлани Петрівни. Досить з неї цієї «родини».
Увечері жінка сиділа серед коробок у своїй новій квартирі, попиваючи чай з одноразового стаканчика. Меблів майже не було, але зате було головне — свобода і чесність.
За вікном горіли вогні міста, а в душі вперше за довгий час панували спокій і впевненість у завтрашньому дні. Більше ніхто не буде планувати її життя, вибудовувати підступні схеми за її спиною.
Марія дістала телефон і набрала номер батьків:
— Мамо, це я. Хочу сказати спасибі ще раз. Я квартиру купила. Гарну, світлу. Завтра приїжджайте дивитися.
— Машенько, а як же Олексій? Він задоволений покупкою?
— Мамо, з Олексієм ми розлучаємося. Розповім при зустрічі. Не переживайте, все на краще.
Марія відключила телефон і всміхнулася. Завтра почнеться нове життя — чесне, відкрите, без людей, які бачать у ній тільки джерело вигоди. А своя квартира стане початком цього нового, вільного життя.
