— Вона наклеїла на мій улюблений перфоратор рожеву наклейку з котиком і підписала його “Малюк”! Ви уявляєте, як я маю тепер іти до сусідів ремонтувати шафу, коли мій інструмент називається “Малюк”?!
Суботній ранок у родині Коваленків завжди починався однаково: з аромату свіжозвареного какао, шелесту ранкових новин і легкого передчуття побутових пригод. Вадим, тридцятип’ятирічний інженер з графіком роботи від дзвінка до дзвінка, понад усе на світі цінував у своєму домі порядок. У його гаражі цвяхи розкладалися за розмірами, викрутки висіли на магнітній стрічці за кольорами ручок, а кожен електричний прилад мав свій паспортизований куточок.
його дружина, Ірина, мала абсолютно протилежний характер. Вона працювала флористкою, тому в її уявленні світ був суцільним творчим хаосом, де краса завжди превалювала над суворою практичністю.
Того ранку Вадим заходився впорядковувати кладовку в коридорі, яку вони не відкривали ще від початку літа.
— Іро, підійди, будь ласка, сюди! — вигукнув Вадим з глибини вузького приміщення, витягуючи звідти масивну чорну валізу. — Скажи мені, хто й навіщо поклав сюди коробку з сухими пелюстками троянд поверх мого набору гайкових ключів?
з кухні вийшла Ірина в домашньому халаті, тримаючи в руках горнятко з гарячим напоєм.
— Вадиме, ці пелюстки потрібні для моєї нової композиції з сухоцвітів! — спокійно пояснила вона, відпиваючи ковток. — До того ж, твої ключі залізні, що їм станеться від кількох сухоцвітів? Вони ж не іржавіють від троянд!
— Справа не в іржі, а в системі! — повчально мовив Вадим, ставлячи валізу на підлогу. — Якщо ключі лежать під пелюстками, то коли мені терміново знадобиться ключ на тринадцять, я мушу спочатку проводити археологічні розкопки!
— Ой, не перебільшуй, — засміялася дружина. — Ти шукаєш цей ключ на тринадцять раз на пів року, коли міняєш фільтр під раковиною.
Вадим рішуче відкрив чорний пластиковий кейс, у якому лежав його улюблений потужний перфоратор. Це була його особлива гордість — надійний, важкий німецький інструмент, придбаний на защаджені кошти ще два роки тому. Але як тільки кришка кейса відкинулася, Вадим занімів.
Прямо на чорному корпусі інструмента, поруч із фірмовим логотипом, красувалася яскраво-рожева дитяча наклейка у формі вухатого котика, а під нею акуратним жіночим почерком на маркувальному скотчі було написано: «Малюк».
Вадим повільно підвів очі на дружину:
— Іро… Що це?
— А, це! — радісно вигукнула вона. — Це я минулого тижня маркувала речі, коли ми з дівчатами організовували прибирання на балконному стелажі. Щоб не переплутати твій інструмент із коробом для вазонів, я його підписала!
— Підписала?! «Малюк»?! — голос Вадима здригнувся від подиву. — Іро, цьому «малюку» п’ятсот ватт потужності! Він бетонну стіну пробиває за три секунди! Як я з цим піду до дядька Степана повертати борг із ремонтом дверного одвірка? Ти уявляєш обличчя дядька Степана, коли він побачить рожевого котика?
— Вадиме, ну не переймайся так, — посміхнулася Ірина. — Котик додає йому душевного тепла. Інструмент має викликати позитивні емоції, а не лише гуркіт!
Не встиг Вадим висловити всі свої аргументи щодо технічного етикету та чоловічого авторитету серед господарів будинку, як у двері задзвонили.
На порозі стояв дядько Степан — кремезний сусід із третього поверху, колишній виконроб, який знався на будь-яких ремонтах і поважав виключно строгий підхід до справи.
— Здоров був, Вадиме! — гучно мовив сусід, крокуючи до передпокою. — Слухай, у мене тут полка у коридорі відвалилася, а мій ударний дриль зламався. Позич на пів години свій перфоратор, ти ж казав, що він у тебе звір!
Вадим закляк. Він перевів погляд з дядька Степана на чорну валізу, з якої все ще визирала рожева вухата мордочка котика.
— Е-е-е… Дядьку Степане, ви знаєте, він зараз трохи… на технічному обслуговуванні, — спробував викрутитися Вадим, перекриваючи собою огляд.
— Та яке обслуговування? Мені просто два отвори в цеглі зробити! — не здавався сусід, упевнено крокуючи вперед. — Давай сюди свій кейс, я сам усе зроблю й одразу поверну.
У цей момент із кухні вийшла Ірина:
— Доброго дня, дядьку Степане! Беріть, звісно! Наш «Малюк» якраз готовий до роботи, тільки обережно з ним, він у нас дуже чутливий до краси!
Ірина спритно дістала інструмент із кейса й простягнула здивованому сусідові.
Дядько Степан зупинився. Його густі брови повільно поповзли вгору. Він витягнув окуляри з кишені сорочки, надів їх на ніс і уважно роздивився рожеву наклейку з котиком та напис «Малюк».
— Ого… — нарешті вимовив сусід. — Вадиме, це що, нова модифікація? Якась екологічна серія для ніжних поверхонь?
Вадим почервонів до кінчиків вух, але намагався тримати обличчя:
— Це… це спеціальна маркіровка для запобігання крадіжкам на об’єктах! Сучасний метод психологічного захисту майна!
Дядько Степан кілька секунд мовчки дивився на Вадима, а потім вибухнув щирим, гучним сміхом, від якого забряжчало скло у серванті.
— Психологічний захист! Ну ти й вигадав, сусіде! Та такий інструмент справді ніхто не забере, бо посоромляться! Гаразд, давай сюди свого «Малюка», піду випробовувати його ласку на бетоні!
Коли сусід пішов, гупаючи важкими чоботами по сходах, Вадим повернувся до дружини й склав руки на грудях:
— Ну що, це перемога твоєї творчої уяви над моєю репутацією!
— Не бурчи, — лагідно відповіла Ірина, обнімаючи чоловіка за плечі. — Зате дядько Степан тепер у чудовому настрої. А наклейку ми знімемо… після того, як ти допоможеш мені повісити нову поличку для вазонів!
Поки дядько Степан випробовував «Малюка» поверхом вище, Настя… ой, тобто Ірина, вже підготувала на балконі кілька нових дерев’яних поличок. Вони були розфарбовані в ніжні пастельні тони й чекали свого часу.
— Вадиме, ти ж пам’ятаєш, що обіцяв закріпити ці полички для моїх фіалок? — мовила дружина, з’являючись у дверях вітальні з рулеткою та олівцем у руках.
— Пам’ятаю, звісно, — зітхнув Вадим, витираючи чолом. — Тільки давай спочатку дочекаємося повернення нашого «психологічно захищеного» інструмента. Без нього ми ці отвори й за три дні не зробимо.
Не минуло й двадцяти хвилин, як у двері знову задзвонили. На порозі стояв сяючий дядько Степан. У руках він дбайливо тримав кейс з інструментом.
— Тримай, Вадиме! Ваш «Малюк» — справжній звір! Два отвори пройшов так, ніби це не бетон, а м’яке масло. Я аж здивувався!
— Дякую, дядьку Степане, раді допомогти, — посміхнувся Вадим, приймаючи валізу.
— Слухай, — сусід стишив голос і змовницьки підморгнув. — А де ваша Ірина такі наклейки купувала? У мене син відмовився свій новий велосипед у підвал ставити — каже, вкрадуть. Я от думаю, якщо я на раму наклею пару таких рожевих котиків і підпишу “Зайчик”, то точно жоден злодій не насмілиться до нього підійти!
Вадим заледве втримався від сміху:
— Я запитаю в дружини адресик магазину, дядьку Степане! Обов’язково перекажу!
Сусід задоволено покрокував до себе, а Вадим повернувся до кімнати, де на нього чекала дружина з черговим кресленням.
— Ну що, майстре, готовий до роботи? — запитала Ірина, показуючи на стіну. — Ось тут має бути перша поличка, а трохи вище — друга. Я вже навіть рівнем усе перевірила!
Вадим підійшов до стіни, уважно подивився на позначки й витягнув із кишені олівець.
— Іро, ти перевіряла рівнем той край, де стоїть твоя велика ваза? Бо мені здається, що кут тут трохи завалився.
— Нічого подібного! Я все міряла точно за інструкцією! — заперечила вона.
Вадим дістав свій металевий рівень, приклав до стіни й посміхнувся:
— Ось бачиш, бульбашка повітря зсунулася вправо! Якщо ми закрипимо поличку так, як ти позначила, усі твої фіалки через тиждень з’їдуть додолу, як на санчатах!
Ірина підійшла ближче, роздивилася бульбашку й сплеснула руками:
— Ой! А я гадала, що ця бульбашка має бути якраз збоку! Добре, що ти в мене такий уважний господар.
Робота закипіла. Вадим упевнено тримав інструмент, а Ірина допомагала пилососом збирати дрібний бетонний пил, аби у квартирі панувала чистота. За годину обидві полички рівненько висіли на своїх місцях, прикрашені горщиками з квітучими рослинами.
— Подивися, як гарно вийшло! — захоплено мовила Ірина, оглядаючи результат їхньої спільної праці. — І зовсім це було не складно!
— Не складно, коли працює злагоджена команда, — відповів Вадим, складаючи шнур від інструмента назад у валізу. — До речі, а що ми робимо з цією рожевою наклейкою? Знімаємо?
Ірина підійшла до чоловіка, подивилася на кумедного котика й посміхнулася:
— А знаєш що? Залиши! Дядько Степан мав рацію — це тепер наш сімейний оберіг. До того ж, він справді піднімає настрій кожного разу, коли ти починаєш ремонт!
Вадим подивувався на котика, потім на дружину й нарешті погодився:
— Хай залишається. Переконати тебе все одно неможливо. Але на гайкові ключі рожевих зайчиків я наклеювати не дозволю!
— Домовилися! — засміялася Ірина, обнімаючи чоловіка.
Вони вийшли на балкон, де м’яко світило вересневе сонце, а в повітрі витав аромат какао та свіжих квітів. Побутові дрібниці, кумедні суперечки та вміння разом посміятися над будь-якою ситуацією — саме з цього й складається справжній родинний затишок, у якому завжди є місце для любові, розуміння та дрібки доброго гумору.
