— У вас же є гроші! Що значить не будеш допомагати?! Це твій обов’язок! І без розмов! — вимагала мати.
Аліна почула знайомий дзвінок у двері й завмерла над раковиною з мокрою тарілкою в руках. Три коротких, два довгих — мати завжди дзвонила саме так, ніби передавала азбукою Морзе сигнал лиха. І сигнал цей, як правило, означав тільки одне: потрібні гроші.
— Аліночко, відчини, це я! — пролунав голос за дверима.
Аліна витерла руки об рушник і неохоче пішла відчиняти. Мати стояла на порозі у своєму поношеному пальті, стискаючи в руках стару сумочку й нервово смикаючи ручки.
— Здравствуй, мамо. Проходь.
— Дякую, донечко. — Мати пройшла в передпокій, озирнулася. — А де Ігор?
— Працює. У кабінеті сидить, проект якийсь дороблює.
— Зрозуміло. — Мати зняла пальто, повісила його на гачок. — Аліно, мені потрібно з тобою поговорити.
Вони пройшли на кухню. Аліна поставила чайник, дістала чашки. Мати сіла за стіл, поклала руки перед собою й кілька секунд мовчала, збираючись із думками.
— Річ у тім, що в Дімки проблеми, — почала вона нарешті.
Аліна не здивувалася. Проблеми у брата були постійно — то роботу втратить, то в бійку вплутається, то ще щось. Останніми роками вони майже не спілкувалися, зустрічалися хіба що на сімейних святах, і то не завжди.
— Що цього разу?
— Він ув’язався в одну історію… думав швидко заробити. Знаєш, як зараз важко, роботи нормальної немає. А тут один знайомий запропонував…
— Мамо, давай без подробиць. Скільки він винен?
Мати здригнулася від прямоти питання.
— Двісті тисяч, — тихо промовила вона.
Аліна присвиснула. Сума була чималенькою.
— І як саме він стільки заборгував?
— Та яка різниця! Головне, що тепер йому погрожують. Кажуть, якщо до кінця місяця не віддасть, то… — Мати не договорила, але по її обличчю було зрозуміло, що погрози серйозні.
Чайник закипів. Аліна заварила чай, поставила чашки на стіл, сіла навпроти матері.
— Мамо, я розумію, що ти переживаєш за Діму. Але чому ти прийшла до мене? У нього самого немає жодних варіантів?
— Які варіанти? Де він візьме такі гроші? — Мати підвела на доньку очі, повні розпачу. — Аліно, ти ж розумієш, мені більше ні до кого звернутися. Тільки ти можеш допомогти.
— Я не можу допомогти.
— Як це не можеш? — Мати різко випросталася. — У вас же є гроші! Що значить не будеш допомагати?! Це твій обов’язок! І без розмов!
Аліна відсунула чашку.
— Мій обов’язок? Чому це раптом мій обов’язок розплачуватися за чужі борги?
— Чужі? — Мати підвищила голос. — Це ж твій брат! Дімка тебе все життя захищав! Пам’ятаєш, у школі як над тобою знущалися? Хто заступався? Хто наваляв пацанам, коли той твій портфель у калюжу кинули? Дімка! І тепер, коли йому допомога потрібна, ти відвертаєшся?
Спогади нахлинули болісною хвилею. Справді, у школі Діма її захищав. Вона була тихою, замкнутою дівчинкою, над якою любили пожартувати однокласники. А Діма, хоч і був усього на два роки старший, завжди вступався за неї. Але це було так давно… П’ятнадцять років тому. Відтоді багато чого змінилося.
— Мамо, я вдячна Дімі за те, що він робив у дитинстві. Але це не означає, що я повинна все життя йому щось відшкодовувати.
— Повинна! — відрізала мати. — Родина — це святе. А у вас гроші є, вам шкода, чи що?
— Це не мої гроші.
— Як це не твої? Ти ж заміжня, отже спільні!
— Це гроші Ігоря. Він їх заробляє, по чотирнадцять годин на день працює. А ти пропонуєш мені просто так взяти й віддати двісті тисяч?
— Не просто так, а братові! — Мати стукнула кулаком по столу. — Та що вам коштує ця сума? Ігор добре заробляє, у вас квартира, машина… А мій син може постраждати!
Аліна відчула, як усередині все закипає. Завжди було так — якщо в когось у родині справи йшли непогано, то автоматично вважалося, що він зобов’язаний допомагати всім іншим. Неважливо, якою працею дісталися ці гроші, неважливо, на що вони відкладалися.
— Мамо, я не можу прийняти таке рішення самостійно. Це стосується й Ігоря теж.
— Тоді поговори з ним! — Мати схопила доньку за руку. — Попроси його! Він же добрий, він зрозуміє!
— Добре, я поговорю. Але нічого не обіцяю.
Аліна встала й пішла до кабінету до чоловіка. Ігор сидів за комп’ютером, на екрані був відкритий якесь складне креслення. Він обернувся, коли дружина ввійшла.
— Що сталося? — спитав він, бачачи її схвильоване обличчя.
— Мама прийшла. У Діми проблеми. Винен двісті тисяч.
Ігор зняв окуляри, потер перенісся.
— У що він ув’язався?
— Якась авантюра. Подробиці мама не розповідає.
— І вона хоче, щоб ми допомогли?
— Так.
Ігор кілька секунд мовчав, дивлячись у вікно. Потім повернувся до дружини.
— Якщо справді серйозна ситуація, то ми можемо допомогти. У нас є заощадження.
Аліна відчула, як по щоках течуть сльози. Не від полегшення, а від вдячності за те, що поруч із нею така людина. Ігор міг би сказати «це не наші проблеми», міг би нагадати, що Діма ніколи особливо добре до нього не ставився. Але він цього не зробив.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую тобі.
— Тільки давай спочатку розберемося, що до чого. Хочеться зрозуміти, у що він вляпався і чи є гарантії, що це востаннє.
Аліна кивнула й повернулася на кухню. Мати сиділа точно в тій самій позі, але по її обличчю було видно, що вона прислухалася до розмови в сусідній кімнаті. Це обурило Аліну — мати підслуховувала!
— Ну що? — нетерпляче спитала мати. — Що сказав Ігор?
— Звідки ти знаєш, що я з ним говорила?
Мати трохи почервоніла, але швидко взяла себе в руки.
— А що, хіба не можна було здогадатися? Ти ж сказала, що підеш поговорити з ним.
— Ти підслуховувала.
— Ну і що? — Мати навіть не стала відпиратися. — Важливо ж знати результат! То що він сказав?
Аліна сіла за стіл, взяла чашку з охололим чаєм.
— Нам потрібні подробиці. Що саме сталося з Дімою, кому він винен, які гарантії, що це не повториться.
— Які ще гарантії? — Мати сплеснула руками. — Головне зараз його врятувати! Розберетеся потім!
— Ні, мамо. Якщо ми даємо таку суму, то маємо право знати, на що саме.
Обличчя матері змінилося. Розпач змінився якимсь хижим виразом.
— Отже, даєте? — спитала вона, подаючись уперед. — Ігор погодився?
— Він сказав, що ми можемо допомогти, але…
— Чудово! — Мати навіть у долоні заплескала. — Я так і знала, що він не відмовить! Хороший мужик, треба віддати належне.
— Мамо, зачекай…
— А чого чекати? Раз Ігор погодився, давай швидше! Час не чекає! У мене навіть реквізити є, куди переказувати. — Мати полізла в сумочку, дістала зім’ятий аркуш паперу. — Ось, записала.
Аліна дивилася на матір і відчувала, як усередині наростає роздратування. Щойно жінка благала, розповідала про сімейні обов’язки, а тепер, вирішивши, що справу зроблено, перейшла на вимогливий тон. Ніби ці гроші їй щось винні по праву.
— Мамо, я ж сказала, що нам потрібні подробиці.
— Та які подробиці? — Мати замахала руками. — Головне, що ви погодилися допомогти! Решта неважливо!
— Для мене важливо.
— А для мене важливо врятувати сина! — Мати підвищила голос. — Ти що, не розумієш? Йому можуть нашкодити! Фізично нашкодити! А ти тут зі своїми подробицями!
— І все-таки я хочу знати, у що він ув’язався.
Мати кілька секунд свердлила доньку поглядом, потім махнула рукою.
— Гаразд, розповім. Дімка вклався в якийсь бізнес. Обіцяли великий прибуток, а виявилося — обман. Тепер люди, які дали гроші в борг, вимагають повернення з відсотками.
— Які люди?
— Ну… не банк, звісно. Приватні особи.
— Тобто лихварі?
— Та яка різниця, як їх називати! Важливо, що вони серйозні. І вимагають своє.
Аліна зітхнула. Картина прояснювалася. Діма зв’язався з якимись сумнівними людьми, узяв у них гроші в борг під відсотки, вклав у якусь авантюру, прогорів і тепер не може розплатитися.
— А сам Діма що каже? Чому не прийшов сам?
— Йому ніяково. Соромно. Тому попросив мене.
— Зрозуміло. — Аліна допила чай. — Добре, мамо. Я поговорю з Ігорем ще раз, ми все обговоримо і завтра дамо відповідь.
— Завтра? — Мати підскочила на стільці. — А чому не сьогодні? Час же не чекає!
— Тому що такі рішення не приймаються на ходу.
— Та що тут вирішувати? — Мати знову підвищила голос. — Ігор же погодився! Отже, гроші є! Що тут думати?
— Мамо, заспокойся. Ми допоможемо, але повинні все обдумати.
— А обдумувати тут нічого! — Мати стукнула долонею по столу. — У вас гроші є, у Дімки проблеми — і все ясно! Давай реквізити, я тобі продиктую, перекажеш прямо зараз!
Аліна відчула, як терпець урвався. Мати, яка хвилину тому благала про допомогу, тепер вимагала грошей, наче вони їй щось винні. Наче це не їхні кровні заощадження, а якась подачка, яку жадібні родичі не хочуть віддавати.
— Знаєш що, мамо? — Аліна встала з-за столу. — Я передумала.
— Як це передумала?
— Не будемо ми давати гроші.
Мати зблідла.
— Ти що, з глузду з’їхала? Ігор же погодився!
— Ігор погодився допомогти братові, який потрапив у біду. А не фінансувати нахабні вимоги.
— Які нахабні вимоги? Я прошу допомоги для сина!
— Ти не просиш. Ти вимагаєш. Наче ми тобі щось винні. — Аліна підійшла до вікна, подивилася на двір. — І ще підслуховуєш наші розмови.
— Та при чому тут підслуховування! Йдеться про життя людини!
— Саме. Про життя Діми. Яке він сам же й зіпсував своїми дурними рішеннями.
Мати встала, схопила сумочку.
— Не думала, що ти така жорстока, — сказала вона тремтячим голосом. — Не думала, що власного брата можеш кинути в біді.
— Я не кидаю брата. Я відмовляюся потурати твоїм маніпуляціям.
— Яким маніпуляціям? — Мати сплеснула руками. — Я мати! Я переживаю за сина!
— Ти мати, яка вважає, що одна дитина повинна розплачуватися за помилки іншої.
— А ти дочка, яка відмовляється допомогти родині!
Вони стояли одна проти одної, і в повітрі висіла напруга. Аліна бачила, що мати злиться, але й сама не збиралася відступати.
— Мамо, якщо Діма справді в небезпеці, хай звернеться в поліцію. Або знайде інші способи вирішення проблеми. Але не за наш рахунок.
— В поліцію? — Мати гірко розсміялася. — Ти хоч розумієш, з якими людьми він зв’язався? Там поліція не допоможе!
— Тоді хай подумає, перш ніж зв’язуватися з такими людьми.
— Пізно вже думати! Зараз треба рятувати!
— Ми не зобов’язані рятувати.
Мати натягнула пальто, застебнула ґудзики.
— Ну що ж, — сказала вона холодно. — Тепер я знаю, на що можу розраховувати від власної дочки.
— Мамо…
— Не треба! — Мати підняла руку. — Усе зрозуміло. Живіть собі спокійно у своїй трикімнатній квартирі. А ми як-небудь самі.
Вона пішла до дверей, але на порозі обернулася.
— Тільки знай, Аліно. Більше я до тебе ніколи ні з чим не звернуся. Ніколи! І ні про що не попрошу. Можеш не хвилюватися.
Двері грюкнули. Аліна залишилася сама на кухні, дивлячись на недопиті чашки чаю.
Ігор вийшов із кабінету.
— Що сталося? Такий гуркіт був.
— Мама пішла. Образилася.
— А допомога?
— Не будемо допомагати.
Ігор обійняв дружину.
— Розкажи, що сталося.
Аліна розповіла. Ігор слухав мовчки, зрідка киваючи.
— Думаю, ти правильно зробила, — сказав він, коли вона закінчила. — Якби вона попросила нормально, ми б допомогли. А так… це просто вимагання.
— Але ж Діма справді може постраждати.
— Може. Але це його вибір і його наслідки. Ми не можемо все життя за нього розплачуватися.
Аліна кивнула, але на душі все одно було важко. Як би там не було, а Діма — рідний брат. І якщо з ним щось трапиться…
Тиждень вона мучилася сумнівами. Може, все-таки варто було дати грошей? Може, вона надто жорстоко вчинила? Але потім згадувала мамині вимоги, її впевненість у тому, що їм нічого не варто розлучитися з двома сотнями тисяч, і сумніви минали.
А потім задзвонив телефон.
— Аліно, це я, — почула вона мамин голос.
— Здравствуй, мамо.
— Слухай, мені потрібна невелика допомога. Зовсім невелика.
Аліна всміхнулася. Минув тиждень — рівно тиждень! — з моменту урочистої заяви про те, що більше мати ніколи ні про що не попросить.
— Що сталося?
— Та в мене тиск скаче, лікар нові ліки прописав. Дорогі такі. Чи не могла б ти… ну, загалом, потрібно п’ять тисяч.
— Мамо, ти ж обіцяла більше ніколи ні про що не просити.
— Ну що ти! — Мати засміялася, наче це був жарт. — Це ж інша справа! Це не для Діми, це для мене. І сума зовсім невелика!
Аліна похитала головою. Деякі люди ніколи не змінюються.
— Добре, мамо. Гроші перекажу. Але востаннє.
— Звичайно, звичайно! Дякую, донечко!
Після розмови Аліна довго сиділа з телефоном у руках. І раптом зрозуміла, що ніколи цьому не буде кінця. Мати буде дзвонити знову і знову — то за Ді му попросить, то за себе, то ще за когось. І щоразу знаходитиме нові аргументи, нові способи тиску.
А Діма так і залишиться безвідповідальною людиною, яка звикла, що за неї завжди хтось розплатиться. І рано чи пізно влипне в нову історію.
Вона переказала мамі п’ять тисяч на ліки й заблокувала її номер у телефоні.
Нехай мати знайде інші способи вирішення проблем. Нехай Діма навчиться відповідати за свої вчинки. А вона житиме своїм життям і витрачатиме гроші чоловіка на те, що справді важливе для їхньої родини.
Ігор вийшов із кабінету й побачив дружину з телефоном.
— Мама дзвонила?
— Так. Просила грошей на ліки.
— І що ти їй відповіла?
— Переказала. Але більше не буду.
Ігор кивнув.
— Знаєш, я от подумав про твого брата. Може, все-таки варто було допомогти? Раптом він справді зміниться?
Аліна подивилася на чоловіка — доброго, роботящого чоловіка, який готовий був віддати останні гроші заради людей, які навіть не цінували його допомогу.
— Ні, — сказала вона твердо. — Не варто. Деяким людям треба вчитися самим вирішувати свої проблеми. Час.
Аліна більше не плакала. Вона зробила свій вибір і була впевнена, що він правильний.
