Я не розумів про що говорить бабуся, крізь шум, який зазвичай буває в магазинах, долинали лише уривки фраз. Але по її обличчю було зрозуміло, що вона чимось стурбована. Я підійшов ближче, щоб підслухати її монолог.
– Вдома зовсім не залишилося картоплі. Як же я могла про це забути? Чому я не взяла більше грошей? Невтомно продовжувала лаяти себе бабуся.
Поруч стояли люди, але на неї ніхто не звертав уваги. Тільки зрідка кидали косі погляди. Вона взяла невеликий пакет і поклала туди пару картоплин, ніби намагаючись оцінити, скільки це буде коштувати. В її кошику вже лежали продукти: гречка, найдешевша тушонка і макарони. Вона поглядала в неї і явно вирішувала, чим же пожертвувати, з цього достатку продуктів, на користь картоплі.
– Бабусю, вам купити картоплі, заговорив з нею я. Вона подивилася на мене і відразу ж опустила свій погляд. Було видно, що їй не зручно. Мені здалося, що вона навіть здивувалася. Адже бабуся була впевнена, що її монолог ніхто не чув.
– Якщо тобі не складно, синку. Відповіла бабуся. Вона дуже збентежилася.
Їй було незручно просити, незручно опинитися в такій ситуації і дуже соромно від того, що відбувається. Я набрав їй повний пакет картоплі і поніс його до каси. Бабуся ще залишилася біля прилавка з овочами, потім підійшла до черги, яку я вже зайняв. А в руках у неї було дві морквини.
– А можна ще пару морквин? – Запитала бабуся. Я мовчки забрав з її рук овочі і поклав на стрічку. Куплені овочі я склав у її авоську і віддав в руки. У відповідь вона сказала «Дякую, синку» … це, напевно, була найщиріша подяка, яку можна почути тільки від близьких людей … а я майже нічого не зробив … вартість цих овочів не перевищила і 50 гривень…
Додому я повертався не з почуттям гордості за свій вчинок, а з сумом. Вся ця ситуація змушує задуматися. А, що ж нас чекає там … в старості. Чи зможу я уникнути таких ситуацій? Хотілося б вірити, що все буде інакше.
Фото ілюстративне з вільних джерел
