Оксана подобалася Ігореві з першого класу. Дівчинка зі смішними кісками. Одна чомусь завжди розпліталася. Маленька розумниця.
А Ігор мав чудовий голос. Жоден концерт не обходився без його участі.
Оксана була жартунка-веселунка. Ігор – поміркований, кожне слово виважував.
Чим дорослішим ставав хлопець, тим більше закохувався в Оксанку. А вона… Біля неї увивались хлопці. І це їй подобалось. Ігор також не був байдужим дівчині. Але він не любив гамірних компаній. І ця його серйозність… Ну, як можна таким бути у шістнадцять?!
Ігор не наважувався запросити дівчину на побачення. А якщо відмовиться? Потім з нього буде насміхатися. Врешті набрався сміливості…
Вони обоє пам’ятатимуть це перше побачення. І цю розмову…
– Я вступатиму на факультет іноземних мов, – ділилася планами на майбутнє Оксана. – Хочу працювати перекладачкою, світу побачити. А ти? З твоїм голосом – тільки на сцену. Це так гарно – мати багато шанувальників, тобто шанувальниць.
– Мені багато не треба – лише одну.
– І хто ж ця щасливиця?
– Ти.
Оксана засміялася.
– Якщо ми будемо разом, то буде й сцена. А ні – піду на священника вчитися й ніколи не одружуся, – мовив Ігор.
– Жартуєш?
– Ні…
Ігор з Оксаною зустрічалися, поки дівчина не стала студенткою. Нові знайомства, захоплення, нове життя. Вона – красуня, гарно вчиться. Навіть старшокурсники задивляються. А Ігор… Він надійний, добрий, але… з ним іноді така скука нападає. Особливо, коли починає розповідати біблійні історії. Про ангелів.
– Варто лише подумки покликати свого ангела і він почує. Допоможе. А ще ангели розуміють мову людської душі. Вони…
– Ігоре, байки то все…
…Оксанине серце розбив Ростик – одногрупник, хлопець із заможної родини. Модний, розкутий. З перспективами.
– Не хочу тебе обманювати, Ігоре, але краще нам залишитися гарними друзями, – сказала Оксана. І зізналася: закохана до безтями в іншого.
– А як же ми… я? – запитав.
– А ти будеш мені наче за брата. Я ж одиначка. А так хотілося б мати сестру або брата. От і будеш ним.
Оксана з Ростиком то сварилися, то мирилися. Дівчина терпіла його паскудну натуру. Якось Ростик зізнався, що його батьки від Оксани не в захопленні. Не той статус, не ті статки. Але останнє слово все-таки за ним.
Оксаниній родині Ростик також не був до вподоби.
– Ти б Ігорем не накидалася, – радила матір. – Бо від того Ростика всяке можна очікувати. Життя він не знає.
А Оксана вже й не згадувала Ігоря.
…Вона таки вийшла заміж за Ростика. Почувалася на сьомому небі від щастя. А той гадав, що зробив велику милість, взявши Оксану за дружину. Ростик не зрадив своїй пристрасті до посиденьок у нічних клубах та з друзями. Оксані туди було зась. Та й з дівчатами забавлявся. Доходили чутки до Оксани. Вона ж терпіла. Гадала, чоловік одумається, коли у них народиться маля. Але про дітей Ростик і чути не хотів.
Уже ставала не милою квартира, яка дісталася молодому подружжю від Ростикових батьків. І на роботу Оксана приходила не в гуморі, не виспана. Це не оминуло увагою її колег.
– Він «наліво» ходить, а тобі що, не можна? – «співчувала» подруга Уляна.
…Коли Оксана повідомила про дитину, Ростик не чувся від злості.
– Я не хочу терпіти дитячих плачів, болячок! – зривався на крик. – Аборт роби.
– А якщо я більше не зможу народити?
– Так і буде!
Вона таки зберегла дитину. А потім про це шкодувала. Чоловік узагалі перестав звертати на неї увагу. Вечорами поспішав до своїх «лялечок». Гримав на Оксану. Коли ж народилася маленька, діставалося і їй. Часто не ночував удома. Оксана змирилася….
…Зустріч із незнайомцем ще більше пошматувала Оксанину долю. Попросила матір приглянути за донькою – треба було піти за покупками. Дорогою вступила до кав’ярні. Смакувала улюблений напій, а думки були зовсім невеселі…
– Можна біля вас присісти? – запитав молодий чоловік. – Це звучатиме банально, але така симпатична дівчина не повинна сумувати на самоті.
Оксана вже й толком не пригадує про що вони тоді розмовляли. На прощання обмінялися номерами телефонів. Вадим, так звали нового знайомого, часто давався чути. Запрошував на побачення. Вона віднікувалася, мовляв, у мене дитина. Але це не зупиняло настирливого молодого чоловіка. І Оксана здалася…
Вони зустрічалися до тих пір, поки Ростик не кинув на стіл фотографії, на яких вона з Вадимом. Свекри постаралися. Заплатили Вадимові, аби спокусив Оксану. Таким чином вирішили позбутися нелюбої невістки. Вважали: у безпутній синовій поведінці саме її вина.
Оксана з донькою змушені були піти з Ростикового життя й ні на що не претендувати, крім скромних аліментів.
…У її житті з’являлися і зникали чоловіки. Бувало, Оксана декілька днів не бувала вдома. Розважалася.
– Оксано, схаменися заради доньки, – просила матір.
– Я своє щастя шукаю.
– Своє щастя ти втратила, коли відмовилася від Ігоря. І роботу пора тобі знайти. Живеш на доньчині аліменти й на подачки чоловіків, які… Господи, невже я могла припустити, що моя донька стане повією.
…Від колишньої Оксани не залишилося й сліду. Молоді жінки у її віці квітнуть чарівною, дивною красою. Її ж врода прив’яла.
…Черговий кавалер. Щось не те сказала, не так глянула. Додому повернулася нещасна, ледь жива. Донька бокувала від неї. Матір витирала сльози. А батько шукав сердечні краплі.
Остепенилася Оксана лише тоді, коли лікарі запідозрили в неї важку хворобу. Усвідомила нарешті: батьки не вічні. З ким донька залишиться? Ростик про неї й не згадує. А Оленка така гарна. Розумничка. Лише рідко усміхається. Дитина, а погляд дорослий, зболений…
…Ігоря побачила випадково. Вийшов з автівки біля лікарні. Мабуть, йшов когось сповідати. Хотіла підійти, заговорити. Та мов прикипіла до землі.
– Ігоре, братику, – шепотіла пересохлими губами.
…У неділю Оксана зібралася на Службу Божу в храм, де служив Ігор. Ховалася за чужі плечі. Хотіла й соромилася водночас зустрітися з ним поглядом. Якщо він знає її історію? Мабуть, таки знає…
Під високим склепінням храму лунав голос отця Ігоря, возвеличуючи Всевишнього, Матінку Божу і радуючи серця віруючих. А Оксана плакала. Про неї перешіптувалися дві прихожанки:
– Ніколи не бачила тієї жінки в нашому храмі. Певно, біда пригнала, що сліз спинити не може.
– Поспілкуватися б їй з отцем Ігорем…
Під час проповіді отець Ігор розповідав про важливу роль ангелів – помічників Божих – у житті людей. Цитував Святе Письмо.
– Не засмучуйте ангелів. Дякуйте ангелам-охоронцям за те, що вони завжди поспішають нам на допомогу, люблять і оберігають нас… Шануйте свого ангела…
Служба Божа закінчилася. Оксана вийшла з храму. Стала осторонь. Отець Ігор також вийшов на вулицю. Його обступили прихожани. Одна з жінок щось сказала священникові й показала рукою в бік Оксани. Це була та, що шепотілася про неї.
Оксана хотіла попросити прощення у колишнього закоханого в неї однокласника за те, що так легковажила, не вірила у його ангелів, відвернулася від нього. Розповісти, що скапарала своє життя, а тепер переживає за доньку і відчуває велику провину перед нею…
Отець Ігор неквапом ішов до тієї, що не стала його долею. Худорлявий, високий, красивий. Вітер розвівав його одяг і русяве волосся. Він був схожий на пароха Ральфа де Брикассара з її колись улюбленої книги «Ті, що співають у терні». І так засмутилася-заболіла душа, наче її торкнулася гостра тернова колючка…
Автор – Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”
Фото ілюстративне з вільний джерел
