Я завжди подавала багато надій для вчителів, була відмінницею і їздила на всі олімпіади.
Батьки багато років мною пишалися.
Коли до нас в 10 клас прийшла компанія новеньких, я зрозуміла, що моє життя зміниться.
Швидко з ними подружилась, і один розповів дещо :
– Ми кожних вихідних збираємось в нашому селі у лісі, біля старого дуба.
Приходи й ти. Казав він до мене.
Звісно мені було цікаво і я погодилась.
Тиждень пройшов швидко, нарешті субота.
Я зібралась, та поїхала до них в гості.
Вся компанія чекала на мене, вони по черзі випивали, і пробували щось, чого я раніше не бачила.
Звісно я їх підтримала, бо нічого поганого в цьому не було.
За один раз точно нічого не станеться.
Але наступних вихідних все знову повторилося.
І так майже весь рік. Моя успішність різко знизилась, а батьки не розуміли що коїться.
Моє тіло змінилось, воно стало худе, кола під очима. А в голові постійно звучав голос
-“Треба ще”, повторював знову і знову.
Не було найменшого супротиву і боротьби за своє існування.
Читайте також: Щось з дочкою не те, та я спитала: “Що трапилось, доню, в тебе все гаразд? ти якась сама не своя”. Від несподіванки, аж сіла
Все село гуділо про це, але мені було байдуже.
Батьки запхали в клініку, де надавали допомогу.
Про те результатів майже не було.
З часом змінили на іншу, там справи пішли краще.
Ця історія не буде з хеппі ендом, бо я ще й досі не здорова цілком.
Інколи вночі мені сниться те відчуття свободи і щастя.
А ці сірі дні просто руйнують.
Я не поступила вчитись в 17 років, тож попереду мене чекають вступні екзамени, і навчання.
Але спочатку треба довести до кінця моє лікування.
Автор: Настя
