Тридцять два роки тому Катерина подалася в Італію на заробітки. І тільки-но нещодавно жінка знов у рідному Львові. Четверо діток у них із Василем.
Іноді, звісно, жінка виривалася додому, мов птах із клітки. На весілля доньки, на хрестини внуків, на поминки батька… А так – день і ніч, як білка в колесі, крутилася, аби родину на ноги поставити.
Що вже казати, її донечки, хоч і мають вони чоловіків, та що з того, жінка як квочка, біля них: і квартири купила, і машини “з салону”, і в хату все – від сервізу до холодильника, і весілля справляла, грошей не шкодувала.
А от середній син, Іванко, – той завжди відмовлявся від її допомоги. Хлопець розумний, освіту здобув ще в двадцять сім, як кажуть, “сам собі пан”. Відтоді й копійки з матері не брав, хіба що онукам щось дарувала.
А зараз повернулася Катерина додому, осіла. З Василем купили собі гарну квартиру, з власним двориком, де квіти буяють, а стару, в центрі, здає в оренду.
Син завжди знайде час, щоб допомогти, мов янгол-охоронець. У гості ходить часто-густо, порається у всьому, що вони його попросять, ще й сам пропонує. А дочки з зятями то з’являються тільки тоді, коли їм щось треба.
Навіть зараз. От, як не крути. Не раз я замислювалася над цим, головою похитуючи. Чому так?
Чому син, якому жінка матеріально не допомагала, рветься до них, як до сонця, а доньки, яких вона забезпечила всім – поводяться так відсторонено? Як не рідні.
Одного вечора прийшов Андрій. Катерина саме крутилася на кухні, а Василь у телевізор втупився, новини дивиться. Син допоміг матері стіл накрити, сів поруч, обняв за плечі.
Жінка й випалила йому, мов на сповіді, свою душу, поділилася, що її засмучують стосунки з сім’ями його сестер, і з ними самими, чого вже там.
– Мамо, а ти не помічаєш, що ти їх розбалувала? – раптом сказав він.
Катерина здивувалася, аж ложку з рук випустила.
– Що ти маєш на увазі?
– Вони звикли, що ти завжди все даєш. Що б вони не захотіли – весілля, квартира, машина, ремонт – все було. А ти, мамо, зробила їм “золоту клітку”. А коли ти все даєш, воно перестає цінуватися. Стає нормою.
Катерина замислилася, мов перед іконою. Адже ж правда, коли доньки дзвонили, то майже завжди про щось просили.
– То що мені тепер робити? – тихо спитала вона.
– Бути справедливою, мамо. Ти їм дала все. А тепер хай вони тобі теж щось дають – хоча б увагу, турботу, повагу.
Жінка згадала, як на Різдво вони з Василем самі готували дванадцять страв, чекали всіх у гості. Доньки прийшли, посиділи годинку, для годиться, і побігли, бо “справи, дітям спати скоро, чоловіки втомилися”.
А син з невісткою залишилися, допомогли прибрати, ще й поговорили потім довго про все на світі, як старі друзі.
Але хіба ж мої донечки погані? Я ж їх люблю.
Якось зателефонувала молодша, Оксана:
– Мамо, привіт. Слухай, а ви з татом не могли б позичити нам трохи грошей? Нам зараз не вистачає на один проєкт, ми б швидко повернули.
– Доню, у нас зараз грошей вільних немає, все розплановано, – відповіла Катерина, хоч і сумно було, як ніколи.
– А, ну добре, – її голос миттєво став холодним, як крига.
І після цього Оксана не дзвонила майже місяць.
Душа була не на місці. Як же так? Я для них усе, а вони ось таким ставленням віддячують. Невже я заслуговую на таку байдужість?
Потім подзвонила старша, Христина: – Мамо, а ти не могла б забрати дітей на вихідні? Нам треба трохи відпочити.
– Доню, я з татом планувала на дачу поїхати, повітрям подихати, а потім відпочити трохи, нам вже за сімдесят, як-не-як.
– Ну, ясно. – І все, розмова закінчилася, наче її й не було.
А син заходив позавчора просто так. Приніс їм торт, вони пили чай, говорили про життя, згадували дитинство. І ні про що не просив. Лише посміхався щиро, і Катерині від того ставало тепліше на душі.
Я згадала його слова: “Ти їх розбалувала…”
Може, він і правий. Але що тепер робити? Як змінити ситуацію, не зіпсувавши стосунки із доньками?
Жінка хоче, щоб вони приходили до неї не лише заради допомоги, а просто так, як син. Катерина хоче тепла від них, а не тільки прохання “дай грошей чи ще щось”.
Вона ще хоче, щоб доньки бачили в ній не лише “маминого гаманця”, а, перш за все, люблячу маму.
Але як цього досягти? Як навчити їх цінувати матір не лише як скарбничку, а як дорогу людину?
А яку б ви дали пораду жінці?
Руслана Русява
