Є багато серіалів, в яких інтрига зав’язується на тому, що дитину віддають в прийомну сім’ю, коли вона нарoджується, тому що батьки не в тому фінансовому стані, щоб його виховати. Школярки, наприклад. Ніби як їй він не потрібен, та й не готова вона – сама ще дитина, а якась сім’я не може дитини завести за біологічними даними.
Ось і виходить, що вони допомагають один одному – школярка позбавляється від непотрібної на даний момент відповідальності і позбавляє дитину від себе – не готової до материнства. А прийомні батьки отримують те, про що мріяли – можливість виховувати, ростити малюка в любові та злагоді.
На цю тему є купа суперечок, кожен дотримується своєї точки зору. Завжди були ті, хто засуджував подібне, мовляв, якщо завaгітніла – нaроджуй і виховуй, ти зобов’язана, ти мати. Але я ніколи не вважала, що всі жінки повинні робити так. Знаєте, для більшості молодих дівчат вaгітність – це помилка, яку вони зробили в одну мить: не тому довірилися, поквапилися, не подумали. І все. Життя під укіс.
А у них все майбутнє попереду, але цю помилку вже не виправити. І якщо вона не хоче цієї дитини, якщо вона не готова дати йому безпечне життя, сім’ю і всю свою любов, то чому вона повинна змушувати дитину страждати, коли в прийомній сім’ї, де так чекали появи малюка, він буде щасливим?
Читайте також: Вона вирішила, що піти з життя – це вихід. Подруга залишила мені свого сина і проблеми
Ви здогадалися, що така ситуація сталася і зі мною, але я була не школяркою, я була в віці 20 років, у мене був молодий чоловік, з яким ми планували одружитися, вaгітність була спонтанною, але вона нас не засмутила. Але потім все закрутилося-закрутилося: спочатку пщмерла моя бабуся, а вона мене виховувала, батьків не було, потім чоловік втратив роботу через скорочення, з грошима стало зовсім погано, з бабусиної хати нас виганяли мої родичі, і я раптом дізнаюся, що чекаю двійню!
Я була вбuта цією новиною, у нас не було можливості виховати одну дитину, а тут двоє! Під час чергового візиту до свого лікаря я розплакалася. Діти були здоровими, два нормальні плода, але я не могла думати про це, мені було страшно. І тоді мене запитали, чи не хочу я віддати одного з дітей на усиновлення.
Звичайно, я навідріз відмовилася. Спочатку. Потім прийшла додому і зрозуміла, що їсти нічого навіть нам з чоловіком. Він, звичайно, шукав роботу, але в маленькому містечку без диплома і особливого досвіду зробити це було важко, а мене – вaгітну студентку, брати ніхто не хотів. Поміркувавши, я зрозуміла, що пропозицію лікаря – єдиний вихід, в якому і обидві дитини, і ми будемо щасливі.
Звичайно, мене вбuвала думка про те, що я віддам своє дитя, адже я вже звикла до них, я з ними розмовляла, я чекала їх. Але нам було елементарно ніде жити і нічого їсти. Погодилася. З чоловіком сварилися протягом решти місяців моєї вaгітності, він навідріз відмовлявся віддавати малюка, а я не могла втовкмачити йому, що він сидить без роботи і невідомо, скільки це ще триватиме.
Я поставила таку умову: прийомні батьки малюка не повинні знати ні мого імені, ні моєї зовнішності, мені ж їх показали і дали контакти. Я уважно вивчила все це і зрозуміла, що роблю правильний вибір. Люди були приємними, при грошах. Я зрозуміла, як сильно вони хотіли дитини і що дитя не буде чогось потребувати. Потихеньку з цією думкою звикся і чоловік.
Ви думаєте, що ми безсердечні? Ні. Минуло дуже багато років – просто дуже багато. І я до цих пір кожен день звинувачую себе за те, що зробила. Пoлоги пройшли успішно, на світ з’явилися рiзнояйцеві близнюки, ми віддали в прийомну сім’ю хлопчика, а дівчинка залишилася з нами. Так і стали жити. Знаєте, я була впевнена, що цей епізод – найстрашніший з усіх в моєму житті, але куди там.
Здається, що все сталося тільки вчора, але пройшло вже більше п’ятнадцяти років. Всі ці роки ми виховували нашу дівчинку в любові і турботі, перший час було дуже важко, і я втішала себе тим, що наш хлопчик зараз в більш комфортних умовах, що не відчуває стресу, дивлячись на те, як батьки вирішують фінансові проблеми і шукають вихід . Тільки через пару років все прийшло трохи в норму. Минуло п’ятнадцять років, і я робила вигляд, що не стежу за другою дитиною, але це не так.
Містечко у нас маленьке, і я знаю де, як живе ця сім’я. Я знаю, що хлопчика звати Максим, що він займається музикою. Я горда за нього, хоча це не я виховала його таким. Наша дівчинка теж не відстає – танцює, малює, вчиться на п’ятірки. Вона скромна, красива, у неї високі моральні якості. Напевно, тому вони і притягли один одного в якийсь момент. Чи тому що рідна кров, вона дає про себе знати рано чи пізно. Лена і Максим познайомилися на якомусь заході і подружилися. Я не знала, що думати – боялася, що розкриється правда і одночасно раділа, що вони спілкуються так чи інакше.
І я б раділа далі, але я відчуваю, що моя дочка закохується в нього, і це правда схоже на якийсь бразильський серіал, але це життя, і це жахливо! Я знаю, що все це – небесна кара мені за той вчинок. Я знаю, що моя дочка відвернеться від мене, якщо я розповім їй правду. Я немов у глухому куті, куди сама себе загнала.