“Все життя хотіла поглянути на ту, заради якої батько покинув нас з мамою”: Гoлoвy втpaтив геть! А вона хвocтом виляла

Чому приходила – не сказала

Душа спотикалася об облізлі камінці, що злісно стирчали зі старої дороги. Місцеві називають її шляхом. І відразу ж попереджають: автобуси ним не їздять.

– А коли їздили? – запитала Ксеня.

Старий, з лукавинкою в очах дід, засміявся:

– На мене тоді ще молодиці задивлялися.

На дідовому подвір’ї залишила своє авто. Не наважилася випробовувати машину і свої нерви. Півтора кілометра пішки – не так уже й багато. Йшла і картала себе: «Що ти робиш, Ксеню? Що скажеш цій незнайомій жінці?».

Серце впиралося: не зупиняйся! Розум безсило пробував заперечити: «Це давні дитячі образи женуть тебе. Уже нічого не зміниш, не повернеш». «Вона зманила, вкрала мого батька. Він навіть не приходив у мої сни. Заборонила, певно. Вони обоє зрадили мене і маму».

Ксеня знала: ця жінка літнього віку. Але чи здорова? Чи жива?

«Навіщо ти все це затіяла?» – запитував розум. «Просто поглянути на неї. Розумію, час украв її молодість і красу. Але ж цікаво»

До села залишалося з півкілометра. Ще не пізно повернутися. А в голові крутилося: чи згадував батько про Ксеню при цій жінці? Чи не шкодував, що залишив доньку напівсиротою? Чи хотів зустрітися з матір’ю? Багато разів Ксеня намагалася змалювати в уяві образ незнайомки-розлучниці. І не могла його довершити. З розповідей бабусі знала: ця жінка була дуже вродлива.

«Я хочу її побачити і простити», – виправдовувала свій намір Ксеня. «То зроби це», – радив розум. «Зараз не можу. Після зустрічі спробую».

Ледве не спотикнулася об камінець. Згадала, як у дитинстві мама прорізувала в сандаликах «віконечка» для великих пальців. Малій було незручно ходити, але на нове взуття не було грошей. Сандалі жили своїм життям, а великі пальці – своїм. Ксеня не заздрила дівчаткам, у яких пальці не просилися на волю. Лише мріяла про нову, гарну взувачку. І подумки зітхала: якби був тато.

Нарешті перша хата. Друга, третя, четверта. Боялася ступити на чуже подвір’я, аби запитати, куди має звернути. Біля криниці жінка брала воду.

– Добрий день. Я шукаю.

– Ось там, на горбочку, бачите хату? Голосно говоріть до Катерини. Погано стала чути. А колись такою гарною була. Мов з картинки. А ви хто їй будете?

Цікавість розбирала жінку.

– Я

– На кого ж ви подібні?

– Я тут ніколи не була.

– Таки, здається, я вас десь бачила, – не вгавала жінка. – Не часто тепер до Катерини гості ходять. А колись. Чоловіки голови за нею скручували. Один від сім’ї втік. Мати його тут жила, а він у зятях був. Залишив дружину й дитину і повернувся додому через Катерину. Господарку її пильнував. На колінах повзав. Якби сказала Катерина в криницю скочити – вскочив би. Вона тішилася і зводила з розуму інших. А він, наче очманів. Може, пopoбила. Ви у місті живете? Певно, там не вміють чаpyвати. А в селах.

– А той чоловік також гарний був?

– Гарний, гарний був Петро.

Ксеня зрозуміла, що жінка розповідає про її батька.

– Катерина вийшла за нього заміж?

– Ні, за чужого, приїжджого, вийшла. Агрономом працював. Хворіти почав тяжко. Молодим пoмep. А Петро, поки жив, до Катерини ходив. Не міг без неї. Голову втратив! А вона хвостом виляла. Знала, нікуди Петро не подінеться. Бувало, люди казали: «Чоловіче, одумайся. Повертайся до дружини і дитини». А він: «Вони для мене чужі. Тут моя доля». Може, тепер Катерина кається. Часто ходить на Петрову мoгuлу. Ой, я байки вам розказую. А ви ж спішите, бачу. Ідіть, не бійтеся, собаки в Катерини нема.

Неймовірно важко було йти під гору. Не від утоми. Від жалю. На лавці сидів великий рудий котяра. «Де ж твоя господиня?» – подумки запитала в кота. Мудра котяча дyша щось відчула. Руде створіння невдоволено дивилося на Ксеню. Якби могло говорити, то, мабуть, спровадило б геть. «Я не скривджу твою господиню», – виправдовувалася перед котярою.

На ганку з’явилася Катерина. Глянула у бік хвіртки. Побачила незнайомку. Пішла назустріч. Ступала поволі. Придивлялася. Їхні очі зустрілися. Котяра зістрибнув з лавки. Сів біля хвіртки. Не хотів, певно, аби Ксеня ступила на подвір’я.

Катерина не була схожа на літніх спрацьованих сільських жінок. Мала ще гідну поставу. Карі очі. Колишня врода облагороджувала обличчя.

– Когось шукаєте? – запитала Ксеню.

– Так, але здається, я заблукала.

– Ви у справах з району?

– Ні так, з району.

– То вам до сільради.

– До сільради. Ваш кіт дуже гарний.

Після компліменту погляд котяри добрішим не став. Кіт чекав, коли Ксеня нарешті забереться.

– Сільрада у цьому керунку. Звернете наліво.

– Добре, дякую. Я знайду.

Катерина пильно дивилася на незнайомку «з району».

– А я думаю Ви… ви Петрова донька. Ви схожі на нього.

Ксеня не дослухала Катерину. Різко рушила з місця.

– Зачекайте! – гукнула Катерина.

Серце котилося, летіло з горбочка, Ксеня – за ним. Повернула направо. Село здивовано дивилося услід. Вона ж намагалася запам’ятати жінку, яку батько кохав усе життя. І рудий котяра стояв перед очима. А, може, то була киця.

Читайте також: “Чоловіка ніби підмінили – відсторонився і від мене, і від доньки”: про коxaнку, дитину і нове життя розповіла вopoжка

«Катерині буде важко», – не вгавав розум. «І мені не легко», – виправдовувалась Ксеня.

У неділю Катерина збиралася на Петрову могилу. Мусіла розповісти, що в неї була його донька. Лише не сказала, чому приходила.

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram