Всі жінки в її роду були вдовами: “Не щастить чоловікам у цій родині. Вмиpaють молодими. То ж хай Юрко оминає вдoву двадцятою дорогою”

Жінкам з її роду судилася вдoвина доля. Дідуся Настя знає лише зі старої, пожовклої від часу, фотографії. Він відійшов у засвіти, коли ще бабця була молодою, а матір – малим дівчам. Батька майже не пам’ятає. Мама овдoвіла, коли Насті минув п’ятий рік. А нещодавно Настя поxoвала свого коханого Володю.

– Добре, доню, що в тебе син, – зітхала Настина матір, пригортаючи маленького онучка Славчика. – Не щастить жінкам у нашій родині. Три покоління, троє вдiв. Чи то доля така? Чи прокляв хтось? Може, Славчик перерве ту страшну карму.

Настя часто брала Славка на роботу. Співробітниці казали:

– Шкода, що тепер до бібліотеки ходить мало порядних і неодружених чоловіків. А ти така, вродлива, Насте. І Славко – гарненький, милий хлопчик.

Якось Настю зустрів старший брат її однокласника. Юрко жив у сусідньому будинку. Поспівчував. Запитав, чи потрібна допомога. Нарікав, що не склалося особисте життя. Після цього, начебто ненароком, опинявся біля її під’їзду.

«Добрі» тітоньки, які з ранку до вечора сидять на лавці, перемивають кісточки всім і вся й навіть сусідським псам, вирішили «врятувати» Юрка. Настрахали його матір, що не щастить чоловікам у цій родині. Вмиpaють молодими. То ж хай Юрко оминає вдoву двадцятою дорогою.

Невдовзі до Насті прийшла Юркова матір. Накинулась з порога, мовляв, звела в могuлу свого чоловіка, тепер поклала око на мого сина?

Коли Славко заснув, Настя розплакалась:

– Світку, за що нам це все? Кому моя родина заподіяла зло?

Світ ховав обличчя у вечірніх сутінках. А вночі, неначе в оправдання за своє мовчання, водив її у снах вуличками чарівного міста, яке пахло кавою і сонцем. А старою бруківкою збігали розмальовані у різні кольори будинки. У вікно стукав ранок. Але Настя не хотіла розплющувати очі – доганяла свій сон.

У вихідні Настя з сином любили мандрувати. Подорожі навіть до будь-якого райцентру видавалися малому неймовірно цікавими. Настя вміла гарно про все розповідати. Вони почувалися романтиками у пошарпаних автобусах, які здавали нормативи зі стрибків покусаними ямами дорогами, чи у матрисах, де дачники хвалилися своїми клаптиками-городами й нарікали на погоду, політиків і жуків.

Інколи Настя зі Славком їхали до сусіднього обласного центру. Їй здавалося, що саме це місто водить її у снах своїми вузенькими вуличками. Старе місто володіє дивною магією, яка заспокоює і дарує відчуття свята. Тут навіть усміхаються поважні коти, які сидять на сонячних підвіконях. А коли годинник на ратуші вибиває новий час, Настя завжди згадує казкову Попелюшку, якій потрібно було вчасно повернутися додому.

Потяг повільно рушив.

– Тату, хочу води-и-и.

– Мар’янко, потерпи хвилинку, зараз куплю.

– Хочу вже-е-е.

Настя кинулась виручати розгубленого чоловіка і його малечу.

– Дякую, зараз провідниця носитиме, я вам віддам.

– Не хвилюйтеся, у нас є ще одна пляшка. Далеко їдете?

Виявилось, живуть в одному місті.

– Доньку забрав від батьків дружини. Тепер за нею доглядатиме інша бабуся. І татко. Так, зайчатко? Ми вже другий рік катаємось. Бавимо Мар’янку почергово.

«Зайчатко» позіхнуло. Настя спостерігала, як дбайливо, по-чоловічому ніжно, сусід по купе, якого звали Тарасом, вкладав доньку спати. Її Володя також любив сина. Підстрибував, наче хлопчисько, коли вона через вікно пологового будинка показувала маленький згорток. Потім навчився Славка купатию

Коли «зайчатко» смачно засопіло, Тарас мовив:

– Розіспиться за дві години, потім тяжко буде розбудити.

– А я не сплю, коли кудись їду, – втрутився у розмову Славко. – Я люблю у вікно дивитися.

– Ви відважний татусь, – усміхнулася Настя. – Самі в дорозі з такою малечею.

– Розумієте, я… вдiвець. Мушу. Ще й автівка невчасно зіпсувалася.

– Розумію. Я – вдoва, – зітхнула Настя.

Вони випадково зустрілися на дитячих атракціонах. Тарас перший упізнав Настю. Підійшов. Привітався. Запитав, як справи в неї, у сина. Почало холодати й збиратися на дощ.

– Ви не проти, аби продовжити нашу зустріч у кафе? Хвилююся, щоб Мар’янка не застудилася.

Тарас почав у вихідні телефонувати Насті й запрошувати її з сином до парку, на морозиво, покататися на міні-машинках… І жартував, що їхні діти «зійшлися характерами». А якось, трохи ніяковіючи, зізнався:

– Насте, я закохався у вас.

Вона, замість того, аби зрадіти, зіщулилася від цих слів. Пригадала Юркове залицяння і вердикт «добрих» тітоньок зі свого будинку.

– Я повинна вам дещо сказати. У нашій родині всі жінки – вдoви. Бабуся, мама, я. І люди пліткують про наше «вдoвине щастя».

– А ви їх не слухайте.

«Що ж мені робити, світку?» – запитувала подумки, дивлячись у непроглядну темінь непогідного нічного неба.

«Бути щасливою», – відповідав світ, незграбно кутаючись від недоречного весняного холоду й дощу у старий, вицвілий плащ, на якому теліпався останній ґудзик.

Сильнющий вітер розірвав хмари і далеко-далеко замиготіла єдина зірка.

«Немов добрий знак», – прошепотіла Настя.

Світ полегшено зітхнув.

Уночі їй снилося щось дуже гарне. Але, прокинувшись, глянула у вікно, і сон утік. Спохопилась. Немає часу ніжитися в ліжку цієї неділі. У гості завітають Тарас з Мар’янкою. Точніше, прийдуть свататися.

Читайте також: “Що, зраднице? Нормальні жінки хлопців наpoджують, а ти?”: Навіть помиpaючи від голоду, ступити на доньчине подвір’я не наважився

Тарас довго шукав місце, де б припаркувати автівку. Поправив стрічки на мініатюрних доньчиних хвостиках. Дістав букет троянд, трохи вищих за Мар’янку. І омріяний подарунок для Славка – конструктор.

У двері квартири подзвонили. Відкрила. Тарас, усміхаючись, діставав з кишені коробочку з перснем для Насті. Мар’янка обсмикувала сукеночку і сором’язливо ховала очі. Славко виглядав надто серйозним, немов приміряв роль старшого братика. Настя мимохіть глянула у дзеркало: нарешті там побачила жінку із щасливими очима.

Автор – Ольга ЧОРНА