— Корови не винні, пані Ольго. Але, це не привід тримати вашу худобу на моєму подвір`ї. Ах, вам ніде її тримати взимку? І курей теж? Ну, не знаю. Продайте, чи що. Ви ж тут місцева, усіх знаєте? От, вам точно гарну ціну за них дадуть.
Коли ми купували будинок в селі, я була готова до всього. Але, не до деяких дивних звичок нашої сусідки, пані Ольги. Ні, вона не скандальна. Ну, трохи місцева маргіналка, є таке. Працює прибиральницею у місцевій школі, часто розпускає плітки про сусідів, трохи любить до склянки прикластися. Але здавалося, проблем з нею не буде. Як же!
Я стояла біля вікна й оглянувши наш новий двір помітила, що до нас на подвір’ї віднедавна не зникають тварини. Корова, кілька курей — все це просто у нас перед очима. Я вирішила дізнатися, що ж таке відбувається і підійшла до сусідки.
Підходжу до її будинку і кажу:
— Доброго дня, пані Ольго! Що це за корова і кури у нас на подвір’ї?
Жінка, оглядаючи мене з-під лоба, відповідає:
— Ой, та це ж тимчасово. Вони просто пасуться, он яка у вас трава. А ви ж не проти, правда?
Я не могла повірити своїм вухам:
— Ні, я не проти, якщо ненадовго. Але чому саме у нас на подвір’ї?
Пані Ольга лише махнула рукою:
— Ну, дід, який тут жив був дуже добрий і завжди дозволяв. Ми як рідні були, розумієте? Я думала, ви теж не будете проти.
У ту ж мить я зрозуміла, що у нас вийшов справжній “підводний камінь”. Виявляється, пані Ольга доглядала за стареньким чоловіком, який жив у нашому будинку до нас і сподівалася, що отримає цей будинок у спадок для свого сина. Та ми не розраховували на таку складність.
А я-то думала, що головною проблемою буде один колодязь на два подвір’я! Він-то на нашій території, але колишній власник робив його спільним коштом з пані Ольгою. Тобто, зовсім не пускати сусідку на наше подвір’я не вийде. Кожен день вона має зайти до нас та набрати води. Але, випас для корови на подвір’ї переходить усі межі!
— Ну, добре, – сказала я – Тобто ні насправді, але ж зараз літо. А взимку, де ви своїх тварин тримаєте?
— Ну як же, – почала мені жваво пояснювати сусідка. – А у хліві у діда моя корова стояла. Він вже худобу не тримав, так щоб не пустий стояв.
Ми поставили високий паркан з сітки-рабиці замість старого дерев’яного штахетника, через діри у секціях якого і справді можна легко завести корову. Посадили ожину для гарного живоплоту і закрили ворота. Тепер це вже не лише питання комфорту, а питання нашої гідності.
Пані Ольга завітала до нас і я вирішила прямо розмовляти:
— Тепер у нас нові правила. Наш двір — це наш простір. Своїх корів і курей тримайте у себе на подвір’ї, адже ми більше не хочемо їх тут бачити.
Жінка злегка ображено підняла брови:
— Як це, не буде більше спільного двору? Я завжди думала, що тут можна залишити мою живність. І куди я корову на зиму подіну?
Я перервала її:
— Спільного подвір’я більше не буде. Ось наш паркан і за ним ваша територія. Як ви її будете облаштовувати, то ваші проблеми. Якщо треба, ми вам допоможемо з будівництвом. Безумовно, колодязь спільний на два двори й ви завжди зможете зайти, щоб набрати води. Нам він не потрібен, ми вже свердловину зробили.
Сусідка, здається, завмерла, обдумуючи таку складну для неї інформацію. Потім сказала:
— А кури? Вони ж вам не заважатимуть? Своїх же нема.
Я продовжила терпляче пояснювати.
— По-перше, поки що нема. По-друге, ви ж бачите, у нас доволі великий собака. Думаю, не мені, не вам не треба, щоб він пообідав однією з ваших курок.
Минув тиждень. Потім другий. Відтоді як вона прибрала тварин її власне подвір’я залишилося в тому ж жалюгідному стані. Ні корівника, ні курника, лише якась розвалена будка для собаки та жалюгідна халабуда для корови. А ще, будяки на городі в людський зріст та на подвір’ї гребуться чотири курки.
Мій чоловік Олексій, як завжди, намагався знайти раціональне пояснення:
— Може, вона просто чекає часу, щоб щось зробити? Адже вже середина вересня, скоро зима.
Я похитала головою:
— А де вона корову взимку триматиме? На тент сподівається? І картопля, інші овочі, консервація… У неї навіть льоху немає. Мабуть, вона просто чекає, що хтось прийде і все зробить за неї.
Ми вирішили, що більше не будемо втручатися. Врешті-решт, це не наша проблема. Ми навели порядок на нашому подвір`ї, насадили квітники. Ворота зачинені. Натяк ясний.
Ця ситуація розлетілася селом і почали ширитися чутки, що ми, нібито, навіть води пані Ользі не даємо. Ясно було, хто саме розпускав ці плітки. Це було неправдою. Ну, як це можна, не дати води? Але ж, не можна дати сісти нам на голову.
Одного дня я не витримала:
— Знаєш, Олексію, я, мабуть, піду поговорю з нею. Поясню, що вона більше не може жити “по-старому”. Спільного двору більше немає.
Чоловік підтримав мене:
— Це буде правильно. Треба чітко окреслити кордони.
Я підійшла до її подвір’я. Пані Ольга стояла на ґанку свого будинку, спостерігаючи, як корова байдуже жує траву. Виглядала жінка втомленою, зморшки на її обличчі стали ще глибшими.
— Пані Ольго, — почала я. — Я знову хотіла поговорити про наше подвір’я. Ми вас поважаємо і розуміємо, але більше “по-старому” не буде. Якщо треба, давайте ми вам допоможемо.
Вона зітхнула:
— Та я все розумію. Просто, знаєш, важко от так раптом змінитись. Мій син давно поїхав, а я залишилась тут сама. За хатою доглядала, сподівалася, що буде його. Тепер не знаю, що робити.
Мені стало трохи шкода її, але я залишилась твердою:
— Ви повинні зробити це, пані Ольго. Само собою воно не зробиться, ви ж знаєте.
Вона лише кивнула, але з її очей було видно, що ніяких рішучих кроків не буде. Жінка наче замерзла у своєму власному минулому, чекаючи, поки щось чи хтось змінить її життя.
Я поверталася додому, відчуваючи дивне змішання емоцій. Так, ми навели порядок на своєму подвір’ї. Але чи це було правильним рішенням, коли поруч хтось загубився у своїй надії на майбутнє?
