— Я не буду нікуди виганяти Василя, особливо перед Новим Роком, — продовжувала дружина, — мама його не бідна жінка і чудово може про себе подбати.
Я знову поглянула на годинник — вже майже пів на одинадцяту, а наш синочок все не засинав. Стук у двері ніби розірвав тишу, і я швидко підвелася, аби не пропустити, хто це.
— Ти вже зрозумів, що це не просто так, — сказала я, повертаючись до чоловіка, який стояв біля столу з чашкою кави в руках.
Василь все ще не приходив до тями після нашої розмови про його неприємну звичку — кожного разу перед святами вимагати, аби ми приймали його маму на ночівлю.
— Я все розумію, — відповів Іван, скрививши губи. — Але ти не повинна просто так відпускати його до матері, не поговоривши. Він не малий, щоб так поводитися.
Я спокійно подивилася на чоловіка. Він завжди був тим, хто намагався впливати на мене своїм підходом до вирішення сімейних проблем, хоча не завжди виходило.
— Може, й не малий, але він не злочинець, і не треба його проганяти в ці свята. Я все-таки вирішила, що нічого такого не буде. Нехай хоч раз в житті поїде до матері, ми ж не загинеємо без нього.
Іван скривився і, поклавши чашку на стіл, вийшов до коридору.
— Чого ти сердишся, чоловіче? — я поспішила за ним. — Ти, звісно, завжди вважаєш, що маєш рацію. А я не переконана, що потрібно завжди так суворо поводитись.
Іван зупинився біля дверей, ще трохи зважуючи мої слова.
— Можливо, ти і права в чомусь, — сказав він, погладивши себе по голові. — Просто я б хотів, щоб ти інколи прислухалась до мене
Я почувала, що він не до кінця спокійний і намагається мені пояснити щось, що турбує його. Це було непереливки, але я знала, що не можна йти на компроміси в таких питаннях. Моє рішення було вже прийняте. І я мала до нього довести свою впевненість.
— Так, я розумію, але не можна ж постійно тримати людей на короткому повідку. У нього свій розум, і він не малий хлопчик. Ми ж уже не можемо йому вказувати, що робити на кожному кроці, правда?
Іван задумливо подивився на мене, наче намагаючись зважити мої слова. Я була готова відстояти свою думку, хоча серце все ще хвилювалося через можливі наслідки.
Тим часом знову почувся стукіт у двері.
— Ось, твоєму другу вже час додому, — сказав Іван, повертаючись до мене. — Ти не заперечуєш, щоб ми побачилися?
— Можна не запитувати, — я вже встигла відкрити двері.
Василь, розгублений, стояв на порозі. Його очі були сповнені сорому.
— Привіт, — сказав він тихо. — Я не хотів вас турбувати, просто…
Я відразу зрозуміла, що сталося
— Все добре, заходь, — запросила я. — Ти ж знаєш, що ми тебе чекаємо. Що сталося, Василю? Ти виглядаєш ніби з переляку.
Василь зайшов до дому і зняв куртку, не відразу відповідаючи.
— Просто… мама, як завжди, почала своє. Це вже втомлює. Не знаю, чому вона така нав’язлива.
Я м’яко посміхнулася. Хоч і розуміла його переживання, але йому потрібно було розібратися зі своїми відносинами з матір’ю. Вона не могла продовжувати бути в центрі його світу, коли він був уже дорослим.
— Це нормально, що вона турбується, — я сказала м’яко, підходячи до нього. — Але і тебе я теж розумію. Кожен має право на особистий простір.
Іван, що стояв осторонь, почав на мене дивитися з таким поглядом, що я відразу зрозуміла: тепер він теж готовий до розмови.
Василь, — сказав він нарешті, — може, це і не легко, але ти маєш довести своїй матері, що ти вже дорослий чоловік і можеш самостійно вирішувати, що робити в святкові дні.
Василь закивав головою, а я бачила, як його серце розв’язується від внутрішнього напруження.
— Так, я зрозумів. Просто іноді я відчуваю себе як підліток, коли вона починає так активно мене турбувати.
— Ти не підліток, — сказала я, посміхаючись. — Пам’ятай, що сім’я — це не тільки мати. У нас є ще одне дуже важливе відношення, яке потребує твоєї уваги і турботи.
Василь подивився на мене з виразом подяки.
— Дякую, мамо. Я знаю, що ви маєте рацію. Тільки, може, ми все-таки зробимо так, щоб святкові дні були не для сварок, а для радості?
— Точно, — погодилась я. — Але для цього потрібно трохи зусиль з усіх боків. Інакше, знаєш, ми так і будемо кругами ходити
Іван знову пішов до кухні, залишивши нас на самоті. Відчувала, що цей рік буде іншим — з новими перспективами і змінами. І я вірю, що наші стосунки зміцняться, якщо ми почнемо діяти відкрито і чесно.
Слідом за Іваном ми почали готуватися до святкової вечері, і Василь залишився допомагати. Хоча й не без труднощів, але я відчувала, як ми знову стаємо єдиною командою, готовою разом пройти через будь-які випробування.
А як ваш пройшов 2024 Рік?
Автор: Олеся.
