Я часто згадую той день, коли Люба вирушила до Італії. Можливо, навіть більше, ніж потрібно.
Пам’ятаю, як вона стояла на вокзалі, одягнена в темно-синє пальто, з маленьким рюкзачком за спиною і тим нервовим виразом обличчя, який я намагався не помічати. Вона обіцяла повернутись, сказавши:
«Не переживай, я за тобою приїду. Потрібно всього два роки, і все стане на свої місця. І ти не будеш більше самотнім». Але ті два роки розтягнулись у двадцять.
Я сидів у нашій маленькій хаті, за якою досі не встигли доглядати як слід. Вікна ще були старими, з тріщинами, двері скрипіли, а на стінах все ще висіли ті ж самі картини, які ми разом вішали двадцять років тому. Люба завжди любила квіти на картинках — розквітлі маки, золоті соняхи. Вона казала, що це дає їй надію на щось краще.
І надія залишалась, хоча я інколи сумнівався, чи ми коли-небудь знову будемо разом.
Перші кілька місяців після її від’їзду я писав їй листи. Багато листів. Я писав про те, як у полі знову виросла пшениця, про дощі, що змили пил з дороги, як я спиляв старий дуб, що стояв біля хати. Писав, як сумую за її сміхом, за тим, як ми влаштовували вечори біля каміну, пили чай, і я розповідав їй, як пройшов день.
А потім стали приходити її листи. Спочатку вони були короткими, але потім — довші. Вона розповідала про Італію, про людей, з якими працювала, про те, як важко було спочатку, але як з часом з’явилась певна стабільність. Вона часто згадувала, як любить спостерігати за морем, як неймовірно важко вчити італійську мову, але як звикла до цієї країни, до її ритму життя.
Вона почала говорити про місця, де побувала, про маленькі кафе на узбережжі, про смак домашньої пасти, про виноградники, про чарівні вечори на вулицях Риму. І я, наче уявляючи її обличчя в цих ситуаціях, був одночасно щасливий за неї і болісно сумував.
Вона так і не повернулась. Спочатку це було обіцянками.
«Я повернуся, обіцяю». Потім — словами: «Не можу, тут треба ще трохи». Я часто чув це «тут треба ще трохи», і ставало зрозуміло, що те «трошки» ніколи не закінчиться
Два роки, три, п’ять… А потім вже й десять років проминуло. Люба більше не писала про Україну. Вона почала говорити про своїх нових друзів, які стали для неї рідними, про село, де вона живе, про свій маленький садок, де вирощує помідори, про своїх господарів, у яких працює, про новий світ.
Час від часу я дзвонив їй, але завжди після кількох слів почував, як знову між нами виникає та невидима стіна. Я вже не був тим, для кого вона залишалась. Вона вже не сумувала за тим життям, яке ми мали. Я завжди намагався не говорити про те, як мені важко, бо відчував, що все одно вона не може цього зрозуміти.
Я вже не чекав від неї обіцянок. Замість того я намагався відпустити її. Може, це було найскладніше — не тримати її у своїй уяві, не плекати мрії про повернення, які більше не мали сенсу. Люба була далека. І я, як і багато разів до цього, був один.
Тільки зараз цей самотній світ здавався мені менш реальним, аніж те, що було колись. Люба стала для мене зниклою частиною того, що я колись звав домом.
Після того як я втратив відчуття того, що це колись могло повернутись, я зрозумів, що вона вже не повернеться. Я отримав листа від Люби, в якому вона написала прямо:
«Я не можу повернутись, Я залишаюсь тут». Це були не просто слова. Це був вирок. Вона обрала інше життя. Вибір, якого я не міг змінити.
В тому листі не було сліз чи каяття. Не було нічого, що нагадувало б про те, як ми колись любили один одного. Була тільки чіткість і спокій: «Це моє рішення, я не хочу вертатися, бо все, що я хотіла, я знайшла тут».
Я тримав у руках той лист і довго не міг зрозуміти, що з ним робити. Я розумів, що зараз цей лист — це вже не про мене і не про нас. Це було про неї, про її нове життя, про її нові мрії. Вона вирушила в іншу реальність, і я став частиною її минулого.
Я сидів у тій самій хаті, але не відчував ні радості, ні болю. Більше не було того моменту, коли я, загорнувшись у плед, згадував, як ми разом пили чай і дивилися на зорі. Моя реальність давно змінилась. І, можливо, це не було навіть погано. Просто, мабуть, я нарешті прийняв, що все закінчилось.
Тепер я знову один. Але не так, як тоді, коли я чекав на неї. Я втратив Любу, але в той самий час я зрозумів, що можливо, вона більше не моя. І це теж частина цієї історії.
Я вже не чекаю. І тепер можу тільки спокійно дивитись на горизонт, де коли-то ми разом мріяли про майбутнє
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
