Я не з тих, хто закохується з першого погляду. Але Стамбул мене зачарував – я люблю це місто від самого ранку, навіть сильніше, ніж учора. Саме вчора ввечері я прилетіла сюди й одразу захопилася. Минула лише одна ніч, а всередині вже визріло щось схоже на любов. Це трохи дивно, але я намагаюся ні про що не думати. Любов усе одно неможливо осмислити, хоч як старайся.
Я давно помітила, що, коли любиш місто, воно неодмінно відповідатиме тобі взаємністю. Так вони вже влаштовані, ті міста. Тож я люблю Стамбул, він любить мене і Джошеві подобаються мої знімки. Він питає, як довго я зазвичай чекаю, поки зможу впіймати гарний кадр. Але я не чекаю зовсім – я йду, усміхаюся своїй новознайденій любові, а кадри так і злітаються в мій фотоапарат зусібіч – самі. Я кажу це йому, і він чомусь сміється.
Хтось піднімається гвинтовими сходами на терасу. Вродливий юнак усміхається нам і сідає поруч. У його руках – великий альбом.
– Жульєн, – промовляє він, – а як тебе звуть?
Я усміхаюся, відповідаю йому й повертаюся до Джоша.
Жульєн кладе альбом поруч себе, відкриває ноутбук, умощує коло нього малювальний планшет і починає легко водити рукою зі стилосом. Джош додивився світлини і йде в магазин. Його гітара лежить коло мене, але мені зараз не хочеться грати. Жульєн розпитує мене про мою країну, рідних. Я заплющую очі й думаю про них. Відучора минуло стільки часу, і мені дуже їх бракує.
…Жульєн сидить навпроти мене й малює, щось чаклуючи спершу над папером рукою; його пальці легко й водночас твердо тримають олівець, пурхаючи над аркушем і прицілюючись, де примоститися, наче метелик над квіткою. Мені здається, папір його любить. Хлопець підтримує його лівою рукою, так само ніжно й незрушно. Його права рука торкається листка легко, а штрихи лягають упевнено й точно – і, завважу це знову, – дуже ніжно.
У нього красиві руки. Те саме він каже про мої. Каже, шо багато розповідають. А ще каже, що я виглядаю сумною.
Люди навколо зглядаються на нас. Спершу помічають його. Художника важко не помітити. Побачивши на папері мій ще незавершений портрет офіціант просить Жульєна намалювати і його «фотографію». Жульєн стримано всміхається. Каже мені, що не любить, коли хтось його просить намалювати портрет. Він сам звик обирати людей, яких згодом запрошує до своїх малюнків. Здається, мені дуже пощастило.
Надивившись на хлопця, люди озираються й зупиняють погляд на мені. Я сиджу навпроти й п’ю свою каву, розглядаю оточуючих, зрідка знімкую та стиха спостерігаю за Жульєном. Його олівець притупився, тож він підточує його над попільничкою. Я подумки всміхаюся й вирішую, що це найправильніше її використання.
Здається, що Жульєн змалював мене з мого погляду. Мені навіть трохи лячно – йому вдалося зазирнути глибше, ніж я сподівалася. У своїх очах на папері я бачу смуток за домом і за тим, що подорожі так швидко закінчуються. Я, взагалі-то, завжди сумую, як не за домом, то за дорогою. І все це, разом із чимсь іще нерозшифрованим, є у тому моєму погляді.
Я кажу собі, що він сам не помітив того, шо намалював. Ця думка мене заспокоює.
Поруч вечеряє молода мусульманська родина. Батько курить наргіле, два жвавих хлопчики смачно наминають їжу, а мама в білому хіджабі турботливо підкладає їм у тарілку ще – можливо, вділяючи з власної порції, мені звідсіля не видно. Офіціанти обережно заглядають Жульєну через плече й усміхаються, похитуючи головою, а тоді з якоюсь особливою повагою зиркають на мене.
У нас на столику лише його чай і моя кава, але ми можемо тут сидіти хоч до ранку…
За матеріалами “Теплі історії до кави” Надійки Гербіш