«Я п’ять років працювала не для того, щоб продати квартиру й стати робітницею у твоєї матері!»

«Я п’ять років працювала не для того, щоб продати квартиру й стати робітницею у твоєї матері!»

— Ти тільки не починай знову, — Сергій поклав ключі на стіл і навіть не зняв куртки. — Мама запропонувала цілком нормальний варіант. Чотири кімнати, велике подвір’я, місця вистачить усім. А ти поводишся так, наче тебе кличуть невідомо куди.

Катерина повільно відклала чашку.

— Сергію, я була в тому будинку. І не один раз. Я знаю, скільки там кімнат, яке подвір’я і де стоїть батьківська теплиця. Але ти чомусь забуваєш, що це будинок твоїх батьків, а не наш.

— І що з того? Ми ж не чужі люди.

— Саме тому я й хочу знати, на яких умовах ми туди переїдемо.

Сергій зітхнув.

— Господи, які ще умови? Батьки старіють, їм потрібна допомога. У нас двокімнатна квартира, а там цілий будинок. Ми могли б жити просторіше, про дітей подумати, подвір’я облаштувати.

— А нашу квартиру продати?

— Ну, звичайно. Навіщо нам тримати її порожньою?

Катерина подивилася на чоловіка.

— Якщо її продадуть. А гроші куди підуть?

— На облаштування будинку. Мама хоче зробити нормальне господарство. Можна було б і заробляти.

Ось тепер Катерина зрозуміла, що чоловік уже не перший день обмірковує цей план.

П’ять років тому вони придбали двокімнатну квартиру. Не нову, з потертою підлогою та старими вікнами, але свою. Спочатку зробили ремонт у кімнаті, потім поміняли сантехніку, кухню, двері. Сергій брав додаткові замовлення, Катерина відкладала частину зарплати. Вони не купували дорогих меблів, не їздили у відпустки, кілька років рахували кожну велику покупку.

І тепер чоловік пропонував усе це продати, щоб переїхати до його батьків.

— А ти хоч раз запитав, чи хочу я займатися господарством? — тихо спитала Катерина.

— Та ніхто тебе не змушує. Мама сама впорається.

— Тоді навіщо їй ми?

Сергій не відповів.

Наступної неділі вони поїхали до батьків.

Будинок справді був великий. Чотири кімнати, простора кухня, веранда, комора. За будинком простягалося широке подвір’я, далі — город і кілька господарських будівель. Можна було облаштувати окремий вхід з боку саду, добудувати невеличку кухню та зробити молодій родині власну житлову частину.

Катерина навіть подумала, що за певних умов такий варіант міг би бути непоганим.

Свекор, Василь Іванович, показував Сергієві старий сарай.

— Тут треба дах перекрити, — говорив він. — А отут можна перегородку поставити. Якщо руки є, усе можна зробити.

— Я думав, можна було б із цього боку окремий вхід облаштувати, — відповів Сергій. — І кухню невелику прибудувати. Тоді ми не заважатимемо одне одному.

Катерина вперше за весь час усміхнулася.

— Так, це було б зручно. У кожного свій побут, але ми поруч. І батькам допомагатимемо.

Та свекруха, Галина Петрівна, яка саме вийшла з будинку, почула останні слова.

— Яку ще кухню? — перепитала вона.

— Окрему, мамо. Для нас, — пояснив Сергій.

— А навіщо? У нас кухня велика. Ще одну будувати, гроші витрачати! Та й що це за родина, коли кожен сам собі готує?

— Мамо, ми просто хочемо мати свій простір, — спокійно сказала Катерина.

Свекруха повернулася до неї.

— Який ще простір? У вас тут буде ціла кімната, ще одна для дітей. Чого тобі бракує?

— Мені не бракує кімнат. Я хочу, щоб ми могли самі вирішувати, як облаштовувати своє життя.

Галина Петрівна невдоволено поправила фартух.

— Ой, міські звички! Усе вам окремо подавай. Окрема кухня, окремий вхід. Може, ще й подвір’я навпіл поділити?

Василь Іванович спробував пожартувати:

— Та хай молоді собі зроблять, як їм зручно. Місця вистачає.

Але дружина навіть не повернула голови.

— Ти краще подивися, скільки роботи на подвір’ї. Тут не до окремих кухонь.

Катерина промовчала. Тоді вона ще не знала, наскільки ці слова були важливими.

За обідом Галина Петрівна почала розповідати про свої плани.

— Я давно хочу нормальне господарство завести. Не таке, як тепер, для себе. А щоб був заробіток. Кролів можна тримати, птицю. Яйця, м’ясо, овочі — усе зараз людям потрібне. У мене вже й покупці знайдуться.

— А хто цим займатиметься? — запитала Катерина.

— Як хто? Усі потроху. Сергій у мене хлопець роботящий. Він і сарай відремонтує, і клітки поставить. А ти, доню, зможеш із продуктами допомагати, замовлення приймати.

— Я працюю в офісі, — нагадала Катерина. — У мене повний робочий день.

— Ну то й що? Усі працюють. А господарство ніколи не завадить. Вранці погодувала, ввечері прибрала. Не цілий день же біля тих кролів сидіти.

— А город, птиця, прибирання?

— Та не перебільшуй. Я все життя цим займаюся.

Василь Іванович опустив очі в тарілку.

Сергій спробував підтримати розмову:

— Можна було б справді щось організувати. Не обов’язково відразу велике господарство.

— От бачиш! — зраділа мати. — Я ж казала, що син мене розуміє.

Катерина відчула, що її наче не чують.

— А якщо я не хочу цим займатися?

Галина Петрівна поклала виделку.

— Ти ще не переїхала, а вже відмовляєшся. А хто тоді допомагатиме? Я для кого все це затіваю?

— Для себе, мабуть. Ви ж самі сказали, що давно мрієте про господарство.

— Та я не вічна! Мені потрібна допомога. А ви молоді, здорові. Чи ви думаєте тільки про власний комфорт?

Сергій кинув на дружину застережливий погляд.

— Катю, не треба зараз сперечатися.

Вона замовкла, але після обіду дорогою додому сказала:

— Тепер я зрозуміла, навіщо твоя мама так хоче, щоб ми продали квартиру.

— Та що ти вигадуєш?

— Вона хоче не просто, щоб ми жили поруч. Вона хоче, щоб ми працювали на її господарство.

— На наше спільне господарство, — поправив Сергій.

— А чий будинок?

— Батьків.

— А чия буде земля?

— Теж батьківська.

— А гроші від продажу нашої квартири?

Сергій не відповів.

За кілька днів Галина Петрівна зателефонувала невістці.

— Катю, я тут із сусідкою говорила. Вона знає чоловіка, який може кролів привезти. Гарна порода, швидко ростуть. Ти тільки скажи, коли ви вирішите з квартирою.

— Ми ще нічого не вирішили.

— А чого тягнути? Сергій казав, що ви вже майже погодилися.

Катерина випросталася на стільці.

— Сергій вам так сказав?

— Ну, він же розуміє, що так буде краще. Ви молоді, вам треба думати про майбутнє. А квартира ваша все одно маленька.

— Вона наша. І ми поки що не збираємося її продавати.

— Та не гарячкуй. Я ж не чужа тобі людина. Хочу, щоб усім було добре.

— Тоді, будь ласка, не домовляйтеся ні з ким від нашого імені.

Свекруха образилася.

— Оце вже починається! Я, значить, стараюся, думаю про вас, а ти мені вказуєш, що робити?

— Я лише прошу не вирішувати за нас.

Після розмови Катерина одразу запитала чоловіка.

— Ти справді сказав матері, що ми майже погодилися?

Сергій довго мовчав.

— Я сказав, що ми розглядаємо цей варіант.

— А вона вже шукає тварин і покупців. Ти розумієш, що вона сприйняла це як згоду?

— Мама просто захопилася.

— Ні, Сергію. Вона вже розпланувала наше життя. І, схоже, ти їй у цьому допоміг.

Він роздратовано відвернувся.

— Тобі все не так. Я хочу допомогти батькам, а ти бачиш у цьому якусь змову.

— Я не проти допомагати. Я проти того, щоб ти продавав наше житло, не маючи зі мною спільного рішення.

Невдовзі Галина Петрівна приїхала до них сама.

Вона принесла банку домашнього варення, поставила її на стіл і відразу почала з того, заради чого прийшла.

— Я поговорила з Василем. Він не проти, щоб ви переїхали. Але окрему кухню ми робити не будемо. Немає сенсу витрачати гроші.

Катерина спокійно відповіла:

— Тоді ми не переїдемо.

Свекруха навіть розгубилася.

— Як це?

— Ми хочемо жити окремо. Якщо ви не погоджуєтеся на окремий вхід і кухню, значить, цей варіант нам не підходить.

— Та що ти вигадуєш? У нас чотири кімнати! Ми вам дві віддаємо!

— А побут буде спільний. І господарство теж?

— А що тут такого? Родина має допомагати одне одному.

— Допомагати — так. Але я не хочу, щоб після роботи мені давали список, скільки яєць зібрати, скільки птиці погодувати й що треба приготувати на продаж.

— То ти, виходить, нічого робити не хочеш?

— Я хочу працювати на своїй роботі, мати свій дім і вільний час. Це не означає, що я не люблю вашу родину.

Галина Петрівна підвелася.

— Сергію, ти чуєш? Вона не хоче ні з нами жити, ні допомагати!

Чоловік сидів мовчки.

— Сину, я ж не для себе стараюся. Мені потрібна підтримка. Ти ж знаєш, як важко нам із батьком. А вона навіть не хоче спробувати.

Катерина подивилася на чоловіка. Їй хотілося, щоб він нарешті сказав матері те, що вони обговорювали вдома. Але Сергій лише попросив:

— Мамо, давай не зараз.

Свекруха забрала сумку й пішла, грюкнувши дверима.

Того вечора між подружжям сталася найсерйозніша сварка за всі п’ять років спільного життя.

— Ти міг хоча б раз мене підтримати, — сказала Катерина.

— А ти могла б не виставляти мою матір жінкою, яка хоче тебе запрягти в роботу.

— Але вона саме цього й хоче! Ти чув її розмови. Вона вже знайшла постачальника кролів, покупців, розпланувала господарство. А я, виходить, маю після роботи цим займатися.

— Вона не змушуватиме тебе.

— Тоді чому вона так сердиться, коли я кажу про окрему кухню?

Сергій не знайшов відповіді.

Катерина підійшла до вікна.

— Знаєш, що мене найбільше зачіпає? Я не проти жити у великому будинку. Мені навіть подобається ідея мати власний вхід, кухню, подвір’я. Ми могли б вкладати гроші в добудову, облаштувати все по-своєму. Але твоя мама хоче, щоб ми віддали квартиру, вклали гроші в її будинок і жили за її правилами.

— Вона моя мати.

— Я знаю. І ніхто не просить тебе від неї відмовлятися. Але я твоя дружина. Ми разом п’ять років будували своє життя. Невже ти справді вважаєш, що я повинна від нього відмовитися лише тому, що твоя мама придумала новий спосіб заробітку?

— Ти все зводиш до грошей.

— Ні. До права вирішувати за себе.

Наступної суботи Сергій поїхав до батьків сам.

Він хотів поговорити з батьком про ремонт сараю, але застав матір за розмовою телефоном.

— Так, так, я вже майже домовилася, — говорила вона. — Молоді продадуть квартиру, гроші вкладемо в господарство. Сергій усе зробить. А невістка теж допомагатиме, куди вона дінеться? Тут не місто, де можна після роботи на дивані лежати.

Сергій зупинився в коридорі.

Мати продовжувала:

— Головне, щоб вони не вигадували окремих кухонь. Бо тоді кожен сам собі пан, а господарства не буде. Мені треба, щоб усе було під рукою.

Вона завершила розмову й побачила сина.

— А ти чого так тихо зайшов?

— З ким ти говорила?

— Та з однією знайомою. Вона знає людей, які купуватимуть продукцію.

— Мамо, ми ще не вирішили, чи переїжджатимемо.

— Сергію, ну не починай. Ти ж сам розумієш, що так буде краще.

— А Катя?

— Що Катя? Звикне. Спочатку всі так говорять. А потім побачить, що господарство — це гарна справа.

— Ти взагалі питала, чи вона хоче цим займатися?

Галина Петрівна обурено склала руки.

— А що тут питати? У сім’ї кожен має свій обов’язок. Я теж колись не хотіла поратися біля худоби, але життя навчило.

— Ти хочеш, щоб ми продали квартиру й віддали гроші на твоє господарство?

— На наше! Ти ж мій син!

— Будинок твій, земля твоя. А гроші від квартири наші.

Свекруха зблідла.

— То ти вже й матір свою за чужу маєш?

— Ні. Але я не можу називати спільним те, що належить тільки тобі.

Із сусідньої кімнати вийшов Василь Іванович.

— Галино, досить уже. Я тобі казав, що не треба квапити дітей.

— Ти теж проти мене?

— Я не проти господарства. Але ти вже й справді все за них вирішила.

Сергій уперше почув від батька те, що давно хотів сказати сам.

Увечері він повернувся додому пізніше, ніж зазвичай.

Катерина не стала розпитувати. Вона накрила вечерю, і вони довго їли мовчки.

Потім Сергій сам заговорив:

— Я чув, як мама розповідала знайомій, що ми вже майже продали квартиру.

Катерина відклала виделку.

— І що ти їй сказав?

— Що вона не має права вирішувати за нас.

— Добре.

— Я ще поговорив із батьком. Він сказав, що мама давно мріє про господарство, але сам він не хоче нічого розширювати. Йому й теперішньої роботи вистачає.

— Тобто це була її ідея?

— Так. Вона хотіла, щоб ми приїхали, продали квартиру, а за ті гроші облаштували все подвір’я. Сарай, клітки, теплиці. Каже, що згодом це окупиться.

Катерина похитала головою.

— А нам що з того?

— Вона вважає, що ми житимемо там і зароблятимемо разом.

— А якщо я не хочу?

— Я вже зрозумів.

Він помовчав і додав:

— Мені справді здавалося, що це гарна можливість. Будинок великий, батькам допоможемо, ще й додатковий заробіток буде. Але я не подумав, що для тебе це означатиме зовсім інше життя.

— Я не проти переїзду як такого, Сергію. Але я не хочу втратити власне житло, щоб опинитися в будинку, де навіть чашку чаю не зможу випити, не почувши, що мала б іти годувати кролів.

Сергій усміхнувся, але Катерина не сміялася.

— Я хочу, щоб ти зрозумів одну річ. Я не зобов’язана ставати господинею великого господарства лише тому, що ти виріс у селі. Ти можеш любити землю, тварин, роботу на подвір’ї. Але це не означає, що я повинна мати такі самі бажання.

— Ти маєш рацію.

Він уперше за весь час не став сперечатися.

Через тиждень вони знову приїхали до батьків. Галина Петрівна зустріла їх без звичної усмішки.

— Ну що, надумали? Коли будете виставляти квартиру на продаж?

Сергій відповів першим:

— Мамо, квартиру ми продавати не будемо.

— Як це не будете? А будинок?

— Ми поки що залишаємося у квартирі. Якщо колись вирішимо переїхати, то лише за умови окремого входу й кухні. І без обов’язкової роботи в господарстві.

— То вам і будинок не потрібен?

— Нам потрібна можливість жити своїм життям.

Галина Петрівна скривилася.

— Отже, я для вас усе зробила, а ви навіть допомогти не хочете.

Катерина відповіла спокійно:

— Ви можете розвивати господарство, якщо цього бажаєте. Але не за рахунок нашої квартири й не за рахунок нашого часу. Ми не обіцяли вам ні грошей, ні праці.

— Ти ще молода, Катю. Не розумієш, що таке родина.

— А ви, мабуть, не розумієте, що дорослі діти — це не помічники, яких можна розподілити по роботах.

— Сергію! Ти дозволиш їй так зі мною говорити?

Чоловік подивився на матір.

— Мамо, Катя сказала правду. Я теж хочу допомагати вам. Приїжджатиму, допоможу з ремонтом, привезу необхідне. Але я не віддам нашу квартиру й не вимагатиму від дружини працювати там, де вона не хоче.

Василь Іванович тихо кивнув. Галина Петрівна нічого не відповіла. Вона розвернулася й пішла до будинку.

Минуло кілька місяців.

Сергій і справді почав частіше навідувати батьків. Перекрив частину даху на сараї, полагодив паркан, допоміг батькові встановити нову помпу. Катерина іноді їздила разом із ним, привозила продукти, готувала обід, прибирала після сімейних зустрічей. Але ніхто більше не вимагав від неї складати плани господарства чи брати на себе щоденні обов’язки.

Галина Петрівна все ще часом згадувала, що могла б мати чудове господарство, якби молоді погодилися. Проте поступово перестала заводити цю розмову.

Одного разу вона сама зателефонувала Катерині.

— Ти не знаєш, де можна купити добрі саджанці смородини? Хочу трохи посадити, але без тих великих планів.

Катерина усміхнулася.

— Можу пошукати. І допомогти вибрати.

— Та не треба тобі заради мене їхати. Я сама впораюся.

— Я не проти допомогти, Галино Петрівно. Просто не хочу, щоб допомога перетворювалася на обов’язок.

Свекруха помовчала.

— Я, мабуть, справді тоді поспішила. Мені здавалося, що якщо ви переїдете, то все буде як раніше, тільки нас стане більше.

— А нам хотілося б, щоб ми були родиною, але кожен мав своє життя.

— Ну, це я вже зрозуміла, — неохоче відповіла Галина Петрівна.

Катерина не стала вимагати вибачень. Їй було достатньо того, що тепер її слова хоча б почали чути.

А їхня двокімнатна квартира залишилася на місці. У ній з’явився новий обідній стіл, про який вони давно мріяли, а на балконі Катерина влаштувала невеличкий квітник.

Якось Сергій, дивлячись на квіти, сказав:

— Знаєш, я все-таки радий, що ми тоді не поспішили.

— Чому?

— Бо я хотів, щоб у нас було більше місця. А ти зрозуміла, що справа зовсім не в кімнатах.

Катерина притулилася до його плеча.

— Місця може бути багато. Але якщо в тебе немає права вирішувати, як жити у власному домі, то навіть чотири кімнати не допоможуть.

Сергій узяв її за руку. І цього разу він не став заперечувати.