З Іриною ми працюємо вже другий рік, і, чесно кажучи, її важко не помітити. І справа не в її яскравих сукнях чи незкінченних балачках, а у тому, що вона вміє всюди залишити свій слід, як емоційний, так і фізичний. Це такий тип людей, яких називають “реп’ях”. Постійно щось десь “зникне”: то ручка, то невелика заколка. Питаєш, навіщо їй ці дрібниці, а вона тільки посміхається:
— Та це я випадково. Хіба шкода? Тобі ж все одно, що одну ручку брати, що іншу.
Не встигнеш й оком моргнути, як уже хтось жаліється, що улюблена помада зникла. І, звісно, куди ж без її дивних подарунків. Останній раз на мій День народження вона принесла мені ікону. І не просту, а ще й обмотану якоюсь тканиною.
— Це святиня з самого Почаєва! – хвалилася Іра, ніби та ікона була найважливішим досягненням її життя.
Ну добре, думаю, почаївська так почаївська. Але щось мені підказувало, що цей подарунок більше схожий на товар з найближчого базару. Я ще тоді відчула, як серце тривожно застукало, хто знає, звідки вона ту ікону взяла?
— Слухай, Іро, ти певна, що це ікона з Почаєва? – питаю її.
Вона тільки хмикнула і більше відповіді я не дочекалася.
Це був перший дзвіночок. Згодом я почала помічати, що її подарунки не приносять ніякої радості. Лише якесь відчуття тривоги й неспокою. Земля “свята”, камінчики “освячені” – все це мало містичний вигляд.
— Дивися, я тобі ще привезла воду зі святих джерел! – сказала вона, ставлячи мені на стіл пляшку без етикетки.
— Ого, дякую, пляшка від мінералки? – запитала я з недовірою.
— Не переймайся, головне – вміст! – відповіла Іра, але від тієї води я трималася якомога далі.
Але найцікавіше почалося після того, як я почула історію від нашої спільної знайомої, Олени. Вони з Ірою колись були у хороших стосунках, аж доки не посварилися через якісь дрібниці. Олена розповіла, що та теж дарувала їй ікони. Тільки вони були вишиті з їхніми іменами – їй, чоловіку, дитині. А через кілька років між членами родини почалася справжня війна.
— Уявляєш, що мені з тими іконами робити тепер? – спитала мене Олена. – Викинути шкода, але й тримати їх вдома – страшно.
Я уявила цю картину: ікони, подаровані у надії на мир й благословення, тепер нагадують про прокляття та колишню дружбу, що перетворилася на попіл. Відчуття було таке, наче Іра підсвідомо залишає свій негативний слід у кожному подарунку. І що з цим робити?
Я поділилася своїми думками з подругою, Мариною, яка вміє знайти раціональне зерно у всьому. Вона уважно вислухала мою історію й додала:
— Та перестань, це все твої забобони. Але, якщо не хочеш більше тих подарунків, просто відмовся. Скажи їй, що не хочеш ікон, а якщо ще щось дивне принесе, то взагалі нічого не приймай.
Сказано — зроблено. Наступного разу, коли Іра знову намагалася підсунути мені якусь дивну штучку, я відверто заявила:
— Знаєш, Іро, я вдячна за твою увагу, але більше таких подарунків не потрібно. Краще купи щось звичайне, хоч би шоколадку.
Вона образилася, звісно. Але з того моменту в офісі стало тихіше. І подарунки більше не приносила.
Однак та ікона, що вже була у моїй квартирі, не давала мені спокою. Що з нею робити? Кинути на смітник – гріх. Залишити вдома – страшно. А ще ця розповідь Олени про прокляття. Наче невидима тінь повисла над нашою родиною. І кожного разу, коли я проходила повз ту ікону, мене морозило. Може, все це дурниці? Може, просто випадковості? Але хто з нас не вірить у невидимі знаки?
І ось, одного вечора, коли у черговий раз відчула цей неспокій, я взяла ікону до рук. І, замість того, щоб намагатися знайти якісь раціональні пояснення, я винесла її з дому. Просто пішла у церкву й залишила її там.
Чи це допомогло? Можливо. Але тепер я точно знаю, з подарунками треба бути обережними.