Я поїхала на роботу в Польщу коли мені виповнилось 18 років.
В школі завжди сміялися, що хто погано вчиться той поїде полуниці збирати, я хоч вчилася добре, та фінансове становище батьків було не найкраще.
Треба було брати відповідальність за своє життя на себе.
Ми поїхали разом з мамою, вона вже не перший раз працювала на полі, тому все мені пояснила.
Жінки дуже дививувались, що така юна дівчинка хоче робити важку роботу.
А робота була дуже важка, то під палючим сонцем без вітру, то коли ллє дощ.
Прийдемо зранку на поле, а там роса по пояс, сонечка нема, вітер віє.
Холодрига страшна, аж зуби цокотять.
І при цьому треба назбирати повні лубянки, щоб заробити, бо день без заробітку пройде.
Перші два тижні найважче, ноги всі сині, болить поперек, тай загалом спина.
Руки взагалі не відчуваються. А працювати треба.
Якщо в бригаді є злодюжка, то щей уважно за лубянками дивитися треба, бо пропадають.
Весь місяць треба гарувати, це не робота, а самозанищення якесь. Там тиждень йде за два роки.
Заробила я ті гроші, приїхала додому, а там курс низький, “приїхали” – подумала я.
Що таке не щастить, і як з ним боротися.
Перші два тижні після роботи не хочеться робити нічого, виснажений організм дає про себе знати.
А всі друзі і родина одноголосно стверджують, що дуже гарно виглядаю, як після курорту.
– Я і вам такого курорту бажаю. Завжди віджартовуюсь я.
Особливий вид людей думає, що в Польщі гроші з неба падають.
Ось встаєш зранку, виходиш на вулицю, а там вони падають, і всі по 200 злотих. Збирай скільки завгодно.
А у вас як?
Автор: Аніна
Історія написана спеціально для osoblyva.сom