Я прокинулася від запаху бабусиних пиріжків. І відразу відчула всю дивину того, що відбувається: бабусі вже п’ять років як серед живих немає

За вікном починало темніти. Вдень заснула.

З-під зачинених дверей пробивалася смужка світла. Пробивалася, і лежала на підлозі довгою світлою макарониною.

Я причаїлася в ліжку. І чекала. Сама не знаю чого.

І двері тихо відчинилися. Джерело.

– Вставай, соня-засоня, – почула я голос бабусі, і перестала боятися, – пиріжок хочеш?

– Хочу! – швидко відповіла я, і почала вибиратися з-під ковдри.

На кухні горіло світло, а за столом сидів дідусь. Якого не стало ще в дев’яносто восьмому році.

Я сіла на диван поруч з ним, і притиснула його сухе тільце до себе. Дід був гарячий і дуже протестував проти того, щоб я його так жмакала:

– Почекай, – дід сказав це так, як говорив за життя – «пожжекай», – покажи палець. Ти де так порізалась? Лідо! – це він вже бабусі кричить. Ми з нею тезки. Були колись. Лідочка-велика, і Лідочка-маленька. – Лідо! Принеси зеленку!

Я притулилася до діда ще сильніше. Стільки років минуло – а він не змінився. Все такий же метушливий, і все так же небайдужий до дрібних тpавм. У дитинстві я постійно від нього ховалася, коли розбивала коліна або заганяла скалку. Бо дід, засукавши рукава своєї незмінною тільняшки, моментально приймався мене лікувати.

Він щедро поливав мою рaну зеленкою, і обмотував трьома метрами бинта. А потім кожен день міняв мені пов’язку, і пильно стежив за тим, як затягується поріз або забій. І він, розмотуючи бинт, завжди досить гучно кричав:

– Глянь-но, все зажило! Лідо! Іди сюди, подивися, як у Лідушки все зажило добре! Ось що значить вчасно звернутися до діда!

– З глузду з’їхати, – відповідала бабуся, миючи посуд, і, не дивлячись в наш бік, – разюче просто! Як нова стала!

Вони прожили разом майже шістдесят років, і бабуся давно звикла до дідовим заморочок.

І зараз дід схопив мене за палець, який я порізала минулого тижня, і почав мене відчитувати:

– Ти ось чому відразу зеленкою не обробила? Доросла вже дівчинка, а все як маленька! Діда поруч немає – все на самоплив пускаєш! Молодь!

На кухню увійшла бабуся.

– Прокинулася?

Я кивнула:

– Угу. Ви давно тут?

Бабуся сіла поруч зі мною і провела долонею по стільниці:

– Ми завжди тут. Ми тут тридцять років прожили, в квартирі цій. Сюди тебе маленькою принесли. Куди ж нам подітися? Адже ми тобі не завадимо?

Чомусь я відразу згадала, який срач у мене в маленькій кімнаті, і що на кріслі височіє Еверест непрасованої білизни і опустила голову.

Бабуся завжди була рідкісною чистюхою. Все у неї було розкладено по поличках, розставлено за всіма правилами. Пам’ятаю, коли бабуся помepла, я вперше від дня її смepті, відкрила шафу.

На мене звідти війнуло «Ленором» і запахом мила. Бабуся любила перекладати стопки чистої білизни шматочками дитячого мила.

Я стояла, і у мене рука не піднімалася витягнути і віднести на смітник ці акуратно складені дідові маєчки, носові хустинки і ганчірочки.

Ганчірочки мене остаточно добили. Випрасувані з двох сторін клаптики від бабусиної старої сукні, яку я пам’ятала, обривки старих наволочок, і маленькі прямокутники матерії, які йшли, ймовірно, на латки.

Так і залишила я поличку з ганчірочками. До сих пір не чіпаю. Не можу.

– Ми тобі не завадимо? – повторила бабуся і подивилася мені в очі.

А я заплакала.

І обняла бабусю, і до руки її притулилася. До теплої такої руці. І схлипую:

– Я вам з дідусем у маленькій кімнаті зараз ліжечка постелю. У мене білизна є, красива така, тобі сподобається. Я ганчірочки твої зберегла, як ніби знала. Ви мені не заважаєте, не говори дурниці. Я дуже за вами сумувала, правда. Не йдіть від мене, будь ласка.

Читайте також: Маленька Оксанка зіпсувала новий тюль – пошила собі вельйон на весілля з сусідським парубком. Тоді вона й гадки не мала, який біль і подарунок їй підкине доля

Я підняла голову і подивилася на діда. Він посміхався і їв пиріжок. Тоді я поцілувала бабусю в м’яку зморшкувату щоку, і … І прокинулася вдруге.

З-під дверей не пробивалася смужка світла, і в будинку не пахло бабусиними пиріжками. І обличчя у мене було мокре. І подушка.

А ось на обличчі чомусь посмішка. Дурна і безглузда. Посмішка.

Автор – Лідія Раєвська

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram