Я прийшла не просити, а нагадати, що ти позичила в мене гроші ще три роки тому! — твердо сказала колишня подруга.— Ти справді через ті нещасні гроші вирішила зруйнувати нашу дружбу? — обурилася господиня.— Не через гроші, а через твою совість! Ти ж тоді плакала, просила допомоги, клялася, що повернеш усе до останньої копійки

Оксана стояла на порозі, не знімаючи пальта, ніби будь-якої миті збиралася піти. Марта тримала в руках рушник, яким щойно витирала тарілки, і ніяк не могла зрозуміти, що робити далі: чи впускати гостю, чи зачиняти двері.

— Три роки ти не озивалася, — сказала Оксана. — Три роки, Марто. Я дивилася на твій номер у телефоні й думала, що ти хоч раз наберешся сміливості й подзвониш.

— Я не озивалася? — Марта повільно опустила рушник. — Це ти не брала слухавку. Я телефонувала тобі тричі на тиждень, поки не зрозуміла, що тобі вже ніхто не потрібен.

— Не вигадуй. Мій телефон завжди був при мені.

— Тоді він був при тобі й мовчав. Заходь уже, не стій на протязі. Скажеш усе, що хотіла, а потім я скажу своє.

Оксана вагалася лише мить, потім переступила поріг і сіла на край стільця біля столу, так і не розстібнувши пальто. Марта поставила чайник, хоч ніхто й не просив.

— Скільки, на твою думку, я тобі винна? — спитала вона, не обертаючись.

— Тридцять тисяч гривень. Ти позичила їх у травні, коли твоїй мамі робили операцію у Львові. Я зняла їх із рахунку, який збирала на ремонт ванної. Ти пам’ятаєш, як стояла на моїй кухні й казала, що без цих грошей мама не доживе до осені?

— Пам’ятаю кожне слово, — тихо відповіла Марта. — Я пам’ятаю також, що мама дожила не лише до осені, а й до цієї весни, і вона досі питає, чому ти більше не заходиш на пиріг.

— Нехай питає. Я не заходжу, бо мені соромно було б дивитися їй в очі після того, що зробила її донька.

— А що я зробила?

— Ти зникла разом із моїми грошима.

Марта нарешті обернулася. Обличчя її було бліде, але голос лишався рівним, і саме ця рівність дратувала Оксану найбільше.

— Оксано, я віддала тобі ті гроші.

— Що?

— Я віддала їх через рік і два місяці. Усі тридцять тисяч, до останньої купюри.

— Ти жартуєш, — Оксана зблідла, а потім раптом почервоніла. — Ти приходиш сюди в мою присутність і так спокійно брешеш? Я пам’ятала, що ти завжди викручуєшся, але щоб настільки.

— Я ніколи не викручувалася. Я принесла гроші до вас додому в липні, у суботу. Ти тоді лежала з Назаром в обласній лікарні, пам’ятаєш? Двері відчинив Ігор. Я віддала йому конверт на кухні.

Оксана мовчала так довго, що чайник встиг закипіти й клацнути.

— Ігор мені нічого не казав, — нарешті промовила вона.

— Тоді, мабуть, забув.

— Тридцять тисяч не забувають.

— Тоді я не знаю, що тобі відповісти.

— А я знаю, — Оксана підвелася. — Ти просто придумала цю історію, бо тобі незручно. Конверт, кухня, субота. Дуже зручно, коли немає ні розписки, ні свідків.

— Я не брала розписки, бо ми були подругами, — гірко сказала Марта. — Ти сама тоді казала, що між нами жодних паперів не треба.

— Ми були подругами, поки ти не вирішила, що можна не віддавати чужого.

— Мене ще ніхто в житті не називав злодійкою.

— А я й не називала. Я лише кажу, що гроші не повернулися.

— Це одне й те саме.

Вони стояли одна проти одної посеред кухні, і між ними лежав стіл із клейонкою в дрібну синю квітку, за яким колись вони разом пили чай, плакали й сміялися. Марта першою відвела погляд.

— Постривай, — раптом сказала вона. — Ігор мені тоді написав. Він сказав, що ти просила не телефонувати, бо не маєш сил ні з ким розмовляти. Я ще здивувалася, але вирішила не заважати.

— Я нічого такого не просила.

— Тоді він збрехав або тобі, або мені.

— Покажи, — коротко мовила Оксана.

Марта дістала з кишені халата телефон, довго гортала старе листування й нарешті простягнула гості екран. Оксана взяла його обережно, наче той міг обпекти. Прочитала один раз, потім другий, повільно ворушачи губами.

«Марто, гроші отримав, дякую, що не забула. Оксані передам, коли вона повернеться з лікарні. Вона просила поки що її не турбувати».

Дата стояла липнева, того самого року, коли Назара оперували.

— Це може бути підробка, — глухо мовила Оксана.

— Скажи це ще раз, і я справді ображуся, — Марта забрала телефон. — Підробка, так. Я три роки тому, коли вперше позичала в тебе гроші, вже вигадувала, як колись тебе обманю. Ти справді так про мене думаєш?

— Я не знаю, що думати, — Оксана опустилася на стілець і раптом закрила обличчя долонями. — Я не знаю.

— Ходімо до Ігоря, — рішуче сказала Марта.

— Зараз?

— Зараз. Я не збираюся жити ще три роки з підозрою, що в мене вкрали чесне ім’я. Він на станції техобслуговування, так?

— Так, до п’яти.

— Тоді вдягайся, ти вже й так вдягнена. Їдемо.

Старенька Мартина машина кахикала на кожному повороті. Спочатку вони їхали мовчки, поглядаючи у різні вікна. Потім Оксана не витримала.

— Ти все одно могла подзвонити мені ще раз, — сказала вона. — Хоч би й після Ігоревих слів. Чому ти не прийшла у лікарню?

— Бо ти не відповідала на дзвінки, а в лікарню мене не пустили б, там був карантин. А потім минув місяць, другий, і ти не прийшла навіть на мамин день народження. Я думала, ти образилася на щось.

— На що я могла образитися?

— Не знаю. На те, що я так довго не віддавала борг. Я ж повернула лише через рік.

— Але я тоді навіть не знала, що ти його повернула.

— От і я не знала, що ти не знала.

— Це все надто заплутано, — зітхнула Оксана.

— Це все надто просто, — відрізала Марта. — Один чоловік переклав на наші плечі власну провину. Тільки ми чомусь ображалися одна на одну.

— Ти ще не знаєш, що він скаже.

— Знаю. Просто ти ще не хочеш цього знати.

Оксана відвернулася до вікна. За склом пропливали сірі березневі поля, мокрі від снігу.

— Я тоді прийшла з лікарні і мені було ні до чого, — сказала вона трохи згодом. — Назар майже місяць не спав, я теж. Ігор був якийсь дивний. Усе ходив по хаті, щось рахував у зошиті. Я думала, він за мене переживає.

— Може, так і було.

— Може.

— Ти колись питала його про гроші, які ми з тобою мали віддати?

— Питала. Я казала, що ти, напевно, не зможеш повернути, і щоб він не сердився. А він відповів, що то не його справа.

— Дивно, правда?

— Тепер дуже.

Станція техобслуговування стояла на околиці міста, за залізничним переїздом, серед калюж та автомобільних шин. З боксу долинав гуркіт інструментів, і пахло мастилом.

Ігор саме стояв нахилений над капотом чужої автівки, коли побачив двох жінок, що йшли до нього, мов на побачення зі слідчим.

— Оксано? Марто? — він випростався, витираючи руки ганчіркою. — Щось сталося?

— Сталося, — сказала Оксана. — Скажи мені, будь ласка, чи отримував ти від Марти гроші.

Ігор завмер. Ганчірка в його руках стала раптом дуже цікавою.

— Які гроші?

— Тридцять тисяч. У конверті. Влітку, коли Назара оперували.

— Я… не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєш? — тихо спитала Марта. — Ти навіть писав мені подяку. Хочеш, прочитаю вголос?

— Не треба, — він озирнувся на колег, які раптом зацікавилися сусіднім двигуном. — Давайте вийдемо надвір.

— Ні, — твердо сказала Оксана. — Говори тут.

— Оксаночко, я пізніше все поясню.

— Говори зараз.

Ігор зітхнув, глянув на небо так, ніби чекав від нього допомоги, а потім похнюплено глянув на дружину.

— Я їх узяв, — вимовив він нарешті. — Це правда. Марта принесла конверт, а я нікому нічого не сказав.

— Куди ти їх подів? — Оксана говорила так спокійно, що Марті стало моторошно.

— Василь тоді потрапив у халепу. Ти ж знаєш, мій брат узяв кредит на ту крамницю, а вона не пішла. Йому загрожував суд. Він дзвонив мені вночі, плакав, просив допомогти. Я не хотів тебе тривожити, бо ти була в лікарні, а потім якось… не наважився зізнатися.

— Три роки, — сказала Оксана.

— Він обіцяв повертати частинами.

— І повертає?

— Було шість тисяч. Решту він ніби віддасть, коли розкрутиться.

— Ігоре, — Оксана зробила крок уперед, — ти розумієш, що ти зробив? Ти не просто взяв гроші. Ти дозволив мені три роки думати, що моя найближча подруга мене обікрала. Я перестала з нею розмовляти. Я ходила містом і обминала її вулицю. Я розповідала іншим людям, що вона нечесна.

— Ти розповідала? — тихо спитала Марта.

— Розповідала, — Оксана не відвела очей. — І мені за це соромно більше, ніж за будь-що інше в житті.

— Оксано, я хотів виправити, — почав Ігор.

— Ти хотів, а минуло три роки.

— Я боявся, що ти мені не пробачиш.

— І мав рацію, — відрізала вона. — Не пробачу. Принаймні не сьогодні.

Колеги вже не вдавали, що працюють. Один із них навіть вимкнув радіо, і в боксі раптом стало чути, як крапає вода з тріснутої труби.

— Скільки в тебе зараз є при собі? — спитала Оксана.

— Тисяч чотири, може, п’ять.

— Давай.

— Оксано…

— Давай усе, що є. Решту будеш віддавати з кожної зарплати, поки не закриєш усі тридцять. Не Василь, а ти. Ти брав, ти й повертатимеш. А Василеві сам телефонуй і сам з ним розбирайся.

Ігор мовчки витяг з кишені гаманець, потім ще один конверт зі шафки, старий, помітно потертий, і поклав усе дружині в долоні.

— Я лише зараз зрозумів, який я негідник, — глухо сказав він.

— Це добре, що зрозумів, — Оксана стиснула гроші. — Тепер вечір додому не поспішай. Мені треба поговорити з Мартою.

Вони вийшли надвір. Було прохолодно, але сонце все ж пробилося крізь хмари й лягло на мокрий асфальт довгими золотими смугами. Марта обперлася спиною об стіну боксу й дивилася собі під ноги.

— Ну, от і все, — мовила вона. — Можеш мене більше не ненавидіти.

— Я тебе не ненавиділа, — Оксана ступила ближче. — Я просто не розуміла, як можна було так мене підвести. А тепер розумію, що підвели нас обох.

— Ти могла хоч раз спитати мене прямо.

— Могла. А ти могла хоч раз прийти до мене на поріг, а не писати повідомлення.

— Я приходила. Двічі. Ти не відчинила.

— Двічі? — Оксана здивовано підвела голову. — Коли?

— Восени, потім на Різдво. Я бачила світло у вікнах, але ти не вийшла.

— Я справді не відчиняла. Я думала, що це хтось із сусідів просить позичити цукру, — вона раптом гірко засміялася. — Господи, яка ж я була дурна.

— Не лише ти, — Марта зітхнула. — Я теж. Мені б наполягти, заглянути у двері, постукати голосніше. А я образилася й вирішила, що так тобі й треба.

— Ми обидві тоді вирішили найгірше одна про одну.

— Мабуть, так буває, коли довго мовчиш.

Вони постояли мовчки. Десь далеко проїхав потяг, і земля ледь відчутно здригнулася.

— Я винна тобі пробачення, — сказала Оксана. — Справжнього, не такого, як вимовляють на ходу. Я назвала тебе недобросовісною, хоча ти повернула борг, поки я навіть не просила. Я розповідала про тебе погане людям, які тебе поважали. Мені важко дивитися тобі в очі.

— Тоді не дивись, — Марта ледь усміхнулася. — Дивися на мої руки. Бачиш, вони цілком чесні.

— Не смішно.

— Мені теж не було смішно три роки. Тому тепер я дозволю собі трохи пожартувати.

Оксана хмикнула, потім ще раз, а далі вже сміялася відкрито, витираючи щоки рукавом пальта. Марта сміялася разом із нею, і їхній сміх лунав над калюжами, над купами старих шин, над гуркотом, що знову ожив у боксі.

— Ти пробачиш мені? — спитала Оксана, коли вони трохи заспокоїлися.

— Уже пробачила, ще на кухні. Просто ти цього не помітила.

— А ти мені пробачиш за ті слова на порозі?

— Якщо одного разу ти знову зайдеш на пиріг. Мама справді питає про тебе щотижня.

— Прийду. Хоч сьогодні.

— Сьогодні в мене лише борщ, пиріг я не пекла.

— Тоді підемо на борщ.

— Тільки обіцяй, що наступного разу спершу спитаєш мене, а потім уже розірвеш дружбу.

— Обіцяю, — Оксана простягнула їй руку, як колись у школі. — А ти обіцяй, що наступного разу не чекатимеш на мої двері два роки.

— Обіцяю.

Вони потиснули руки, потім обнялися, незграбно, наче вчилися цього заново. Із боксу визирнув Ігор, але Оксана без слів показала йому пальцем, що розмова ще не закінчена, і він мовчки відступив у тінь.

Увечері на Мартиній кухні знову парував борщ. Мама, дізнавшись, хто прийшов, довго не могла вимовити й слова, лише міцно тримала Оксану за руку.

— Дитино, — нарешті сказала вона, — де ж ти була стільки часу?

— Помилялася, — чесно відповіла Оксана. — Та тепер більше не помилятимуся.

Марта поставила на стіл три тарілки й раптом подумала, що найдорожчими були не ті тридцять тисяч гривень, а ця звичайна синя клейонка, на якій знову стояли спільні чашки.

Через пів року Ігор віддав останню копійку. Оксана не спішила його прощати, і попервах вони розмовляли лише про дітей та рахунки.

Та поступово в домі потеплішало: він навчився говорити правду навіть тоді, коли було незручно, а вона навчилася питати, перш ніж робити висновки.

А в неділю, коли Оксана приходила до Марти на пиріг, обидві не згадували про давній борг. Хіба що Марта, наливаючи чай, іноді жартувала:

— Тільки не пиши мені розписок.

І Оксана щоразу відповідала:

— Не буду. Просто завжди питатиму.

Віра Лісова

You cannot copy content of this page