— Синку, цінуй свого батька й не дивись на його вік – сказав якось ввечері Максим Тарасович своєму сину, – не допускай моїх помилок, про які я й досі шкодую.
— Тато, про що ти? – запитав син.
— Як ти пам’ятаєш, твого діда, а мого батька звали Тарасом. Коли я з’явився на світ, йому було 43 роки. Пам’ятаю, що він завжди носив довгі густі вуса, які стали сивими ще задовго до моєї появи. Батько, як то кажуть, був людиною старої закалки: спокійний, впертий, і, можливо, навіть трохи суворий.
Він спочатку був одружений та мав доньку від першого шлюбу. Потім зустрів мою маму. Хоч батько і не планував більше мати дітей, адже вважав, що він вже не в тому віці, але бажання подарувати спільну дитину жінці, яку він любив, перемогло.
Я ріс з розумінням того, що мій батько був набагато старшим за інших батьків. Здавалося, ніби час зупинився для нього десь у минулому і він не прагнув йти в ногу з сучасними тенденціями.
Наприклад, його стиль одягу здавався мені відверто застарілим, він носив такі ж сорочки з 80-х, хоча вже був початок 2000-х. Його одвічний принцип «економити» також був джерелом мого підліткового невдоволення. Можливо, ця економність пішла з його дитинства, їх велика сім’я жила скромно і він навчився цінувати кожну копійку. Хоч батько завжди забезпечував нас усім необхідним, але ніколи не купував нічого, що вважав зайвими речами. Ніяких сюрпризів чи приємних покупок.
У старшій школі, коли вже почалися всі ці юнацькі комплекси, я почав соромитися своєї родини. Тобто, у мене було кілька друзів, які просто обожнювали моїх батьків і навіть заздрили мені, що я маю таку сім’ю. Від усіх інших я свого батька приховував.
Особливо мене дратувало, коли тато підвозив мене на своїй старенькій машині, яка рипіла на кожному повороті, ніби від неї ось-ось щось відпаде. Усі бачили цей автомобіль і, не задумуючись, називали мого батька дідусем, а мене — його онуком.
Один момент залишився в моїй пам’яті назавжди. У нас у школі був день пам’яті, де вшановували ветеранів. Тато, який пройшов службу в Афганістані, вирішив прийти на цей захід. Я ж, як завжди, не знайшов у собі сміливості визнати, що він мій тато і коли настав час стати поруч з ним, я просто залишився сидіти за партою. Я не зміг вийти. Мене з’їдало почуття сорому, з яким я тоді постійно жив. Того дня я відрікся від свого коріння.
Мені зараз 32 роки й найбільший жаль у моєму житті — це те, що я тоді не зміг піднятися та стати поруч з татом. Тепер я дивлюся в минуле на свої минулі вчинки й розумію, наскільки помилявся. Тепер, коли батька вже немає поряд, я хотів би все змінити. Я зрозумів, що він був і є для мене найкращою людиною на землі. Він не був “старомодним” – він був справжнім, він був тим, хто любив мене так, як ніхто інший не зміг би ніколи.
Тепер я часто згадую як ми з татом проводили вечори на веранді. Він розповідав мені про своїх друзів, про життя в селі. Його очі світилися, коли він говорив про маму. Він завжди називав її своїм ангелом-охоронцем. Я сидів і слухав, зачарований його історіями. Тоді я не розумів, наскільки цінними є такі моменти.
Синку, у наш час все відбувається так швидко: соцмережі, гаджети, постійний рух. А батько вчив мене насолоджуватися простими речами: спостерігати за зірками, слухати спів птахів, просто бути присутнім у моменті.
Я б віддав усе на світі, щоб мати ще одну можливість пройтися з ним по вулиці, гордо тримаючи його за руку, щоб він підвіз мене на своїй старенькій машині. Але ця можливість втрачена назавжди. Тепер я хочу передати його мудрість та любов своїм дітям й не допустити, щоб вони коли-небудь соромилися своїх батьків так, як я колись соромився своїх.
Життя коротке і кожен момент з близькими, безцінний. Бережіть своїх батьків, любіть їх такими, якими вони є і ніколи не дозволяйте собі відвертатися від них, бо вони — найцінніший скарб, який у вас є.
