В нас з сестрою була досить велика різниця у віці.
Я з’явилася коли Тані вже було 12 років. Вона звикла, що вся увага для неї, а тут батьки більше цікавляться мною.
Скільки я себе пам’ятаю, вона ревнувала маму і тата до мене, забирала мої іграшки, псувала новий одяг, робила якусь шкоду і спирала на мене.
Хоч вона вже була доросла, але жодних змін в поведінці не було. Коли я виросла, то навчилась відбиватись від неї, а потім ми перестали спілкуватись зовсім.
Багато років пройшло, я вже маю свою сім’ю і дітей, мамі боліло серце за нас, але я нічого з цим зробити не могла.
Таня подзвонила минулого місяця, я сумнівалась чи варто з нею говорити, але все таки підняла.
– Ало, привіт сестричко, як поживаєш?
Її тон був напруженим, я це відчула.
Сестра багато випитувала, а я холодно відповідала.
Нарешті вона перейшла до суті.
-Лікарі виявили в мене невиліковне захворювання, а лікування надзвичайно дороге, в мене немає до кого ще звернутися, тому дзвоню до тебе.
Після сказаного я сіла, важко було все це переварити, і слів не було.
Ми довго мовчали в телефон, аж потім я перервала тишу.
– Я щось придумаю, і ми обов’язково тебе витягнемо.
Головне не опускай руки. Ти казала мамі?
– Ні, вона не знає, і надіюсь не дізнається.
Це було її право, не розповідати.
Я знайшла гроші для лікування.
Ми часто бачились, діти її полюбили. Таня попросила пробачення за все, що вона зробила.
Я стала підтримкою для сестри. І вірю, що разом ми пройдемо цей шлях.
Автор: Настя.
