Вихователька з дитячого садка переїхала до мене — за пів року я зрозумів, кого пустив у свою квартиру. Я стояв із чеком у руці. Двадцять сім тисяч. Вона не працювала. Не заробляла ні копійки. І витратила мої гроші, навіть не спитавши.
Мені тридцять чотири роки. Звати Павло. Працюю інженером у проєктному бюро. Зарплата хороша, квартира своя, машина. Живу сам. Розлучився три роки тому. Відтоді жодних серйозних стосунків.
Друзі підколювали. Мати телефонувала щонеділі з одним і тим самим питанням: «Паш, ну коли внуків мені подаруєш?»
Мені було і сумно, і смішно. Хотілося сім’ї. Нормальної, теплої. Без істерик і з’ясувань. Щоб дома хтось чекав.
З Юлею я познайомився випадково. Забирав племінника з дитячого садка. Зазвичай це робила сестра, але вона попросила підмінити. Зайшов у групу. За столом сиділа дівчина. Світле волосся зібране в хвіст. М’яка усмішка. Перед нею дитина ліпила з пластиліну. Вона терпляче допомагала.
Юля. Двадцять дев’ять років. Вихователька середньої групи. Вона підняла на мене очі. Усміхнулася. Я залип.
Ми розговорилися, поки діти одягалися. Вона легенько сміялася. Говорила тихо. Розповідала про дітей з такою теплотою, що я заслухався. Я подумав: ось вона. Жінка, яка вміє любити. Терпляча, ніжна, турботлива. Професія ж не обмане.
Я взяв її номер. Написав увечері. Вона відповіла за хвилину. Ми почали зустрічатися.
Перші два місяці все йшло чудово. Юля готувала мені вечері, коли я приїздив до неї після роботи. Прості, домашні страви. Котлети, картопля, салати. Квартира в неї маленька, однокімнатна, але чиста. На підвіконні фіалки. На полиці — книжки з дитячої психології. На холодильнику — малюнки від вихованців.
Я дивився на неї і думав: мені пощастило. Нарешті пощастило.
Юля була ласкавою. Завжди питала, як минув мій день. Гладила по руці. Зустрічала біля дверей. Коли я хворів, привозила малинове варення і бульйон. Мої друзі говорили: «Пашка, тримай цю жінку, таких більше не роблять».
Через три місяці я запропонував їй переїхати до мене. Квартира простора, двокімнатна. Юля погодилася відразу. Зраділа. Привезла три валізи і кота на ім’я Барсик.
Перший тиждень усе було як раніше. Вечері, усмішки, затишок. А потім почалося.
Юля перестала готувати. Не різко, не відразу. Одного разу я прийшов з роботи, а на кухні порожньо. Вона лежала на дивані з телефоном.
— Юль, а вечеря?
— Ой, Паш, я сьогодні так втомилася на роботі. Діти кричали цілий день. Замов щось.
Я замовив. Не проблема. Один раз. Але «один раз» перетворився на систему. Через два тижні я зрозумів, що готую собі сам. Або замовляю доставку. Юля сиділа на дивані і гортала стрічку.
— Юлю, може, по черзі будемо?
— Паш, я цілий день з чужими дітьми. Мені потрібен відпочинок. Ти ж розумієш.
Я розумів. Робота з дітьми — важка. Я не сперечався.
Потім зникло прибирання. Посуд накопичувався в раковині. Речі Юлі лежали на стільцях, на ліжку, на підлозі. Я мовчав. Ну, адаптація. Людині потрібен час.
Через місяць спільного життя Юля перестала працювати. Подзвонила завідувачці і звільнилася. Я дізнався про це увечері, коли прийшов додому. На столі стояла відкрита коробка піци. Юля сиділа в піжамі. На годиннику — сьома вечора.
— Юль, ти серйозно? Звільнилася?
— Так, Пашо. Мені набридло. Зарплата копійки, діти чужі, нерви тріпають. Хочу відпочити. Місяць-два. Потім знайду щось краще.
— А на що жити будеш?
Вона подивилася на мене з нерозумінням. Навіть жувати перестала.
— Паш, ми ж разом живемо. Ти заробляєш нормально. Що, мені на вулиці стояти? Я ж твоя дівчина.
— Юлю, ми місяць живемо разом. Це не привід кидати роботу.
— А який привід? Десять років чекати? Пашо, я втомилася. Реально втомилася. Дай мені перепочинок.
Я промовчав. Але я вмовив себе: гаразд, хай відпочине. Вона справді виглядала втомленою. Місяць — не строк. Я впораюся.
Місяць минув. Потім другий. Юля не шукала роботу. Взагалі. Вона спала по півдня. Дивилася серіали. Потім гортала інтернет. До мого приходу з роботи квартира виглядала так, ніби тут тиждень ніхто не прибирав.
Брудний посуд. Крихти на столі. Безлад у ванній. Кіт, якого вона обіцяла годувати, кричав від голоду.
— Юлю, ти цілий день вдома. Можна хоч би посуд помити?
— Я не домробітниця, Пашо. Ти що, мене в прислуги записав? Я тобі не мати.
Мене шпигнуло. «Не мати». Звісно, не мати. Мати хоч би тарілку за собою вимиє.
Але я знову промовчав. Бо пам’ятав ту дівчину з дитячого садка. Ту, з м’якою усмішкою і фіалками на підвіконні. Мені здавалося, що вона десь усередині. Просто втомилася. Треба почекати.
Минуло чотири місяці спільного життя. Я прийшов з роботи як завжди. На кухонному столі лежав чек із торгового центру. Сума — двадцять сім тисяч. Я взяв чек. Плаття, сумка, дві пари взуття, косметика.
— Юлю, це що?
Вона вийшла з кімнати в новому платті. Крутнулася.
— Подобається? Я давно таке хотіла. Там розпродаж був. Заплатила з картки, яку ти мені на продукти залишав. Ти ж не проти?
Я стояв із чеком у руці. Двадцять сім тисяч. Вона не працювала. Не заробляла ні копійки. І витратила мої гроші, навіть не спитавши.
— Юлю, ти витратила двадцять сім тисяч без мого відома.
— Пашо, ну що ти як скупий? Я ж не шубу купила. Просто оновила гардероб. Мені нічого носити.
— У тебе три валізи речей.
— Це старезне. Мені треба виглядати добре. Чи тобі приємніше, щоб поруч ходила замарашка?
Я сів за стіл. Двадцять сім тисяч. За один похід. Вона витратила їх на шмотки, поки я горбатився на роботі.
— Юлю, так не можна. Ми маємо обговорювати великі витрати.
— Ти мені що, ліміт встановиш? Як начальник підлеглій? — вона схрестила руки. — Знаєш, Пашо, нормальні чоловіки радіють, коли їхня жінка гарно одягається.
Я хотів відповісти. Але вона вже пішла в кімнату і грюкнула дверима.
Того вечора мене вперше шкрябнуло. Але я відігнав цю думку. Переконав себе, що треба поговорити спокійно. Розібратися.
Через тиждень Юля привела в квартиру подругу. Віру. Я прийшов з роботи, а на кухні сиділи дві жінки. Пили чай з тортом. З моїм тортом, який я купив на вихідні.
— О, Пашо, привіт! Це Віра, моя найкраща подруга. Вір, це Паша.
Віра окинула мене оцінювальним поглядом. Кивнула.
— Привіт. Квартира в тебе хороша. Юлька розповідала, що тут ремонт дорогий.
Я переодягнувся. Вийшов на кухню. Вони продовжували розмову, не звертаючи на мене уваги. Через пів години я зрозумів, що чую. Віра вчила Юлю життя.
— Юлю, тобі треба його до ювелірки підвести. Скільки ви вже разом — час колечко. А то так і будеш сидіти, ні статусу, ні гарантій.
— Та я натякала, — Юля хихикнула. — Він поки не розуміє.
— Натякати мало. Ультиматум став. Або обручка — або шукай іншу. Мужики розуміють тільки мову конкретики.
Я сидів за два метри від них. Вони говорили так, ніби мене не існувало. Або ніби я меблі.
— А ще скажи йому про машину, — продовжувала Віра. — Він на чому їздить?
— На кросовері.
— Нормально. Але тобі потрібна своя. Хоч би маленька. Для зручності.
— Вір, у мене прав немає.
— І що? Хай оплатить автошколу. А потім купить тобі машинку. Ти ж його жінка. Він зобов’язаний.
У мене в горлі став клубок. «Зобов’язаний». Я зобов’язаний купити машину людині, яка навіть посуд за собою не миє.
Віра пішла через годину. Юля підійшла до мене. Обійняла ззаду. Поцілувала в шию.
— Пашо, не ображайся на Вірку. Вона за мене переживає.
— Юлю, ви обговорювали, як вибити з мене каблучку і машину. При мені.
— Ой, ну це дівочі розмови! Ти що, підслуховував?
— Я сидів за два метри.
Вона розсміялася. Так само, як тоді, на ґанку дитячого садка. Тільки тепер цей сміх звучав по-іншому.
До п’ятого місяця спільного життя Юля почала сваритися. З будь-якого приводу.
Я купив не той йогурт. Я не так повісив рушник. Я занадто довго на роботі. Я мало приділяю їй уваги. Я не воджу її в ресторани. Я нудний. Я скупий. Я черствий.
Одного вечора я сидів за комп’ютером в окулярах. Дедлайн горів. Юля підійшла.
— Паш, поїхали в ресторан.
— Юлю, мені до ранку здати проєкт. Давай завтра.
— Завтра, завтра. Вічно завтра. Ти взагалі пам’ятаєш, що в тебе дівчина є?
— Пам’ятаю. Але робота не чекає.
— А я чекаю! — вона підвищила голос. — Я цілий день одна сиджу в цих стінах! Мені нудно! Мені погано! А тобі начхати!
— Юлю, ти можеш влаштуватися на роботу. У тебе буде спілкування, зайнятість. Тобі самій стане легше.
Тиша.
Вона подивилася на мене так, ніби я запропонував їй стрибнути з даху.
— Працювати? Ти хочеш, щоб я знову за копійки надривалася? Ти мене взагалі любиш?
— До чого тут любов?
— До того! Якби любив — забезпечував би нормально! Щоб я ні в чому не нуждалася! А не тицяв роботою!
Я зняв окуляри. Поклав на стіл. Подивився на неї.
— Юлю, ти живеш у моїй квартирі. Безкоштовно. Їси за мій рахунок. Одягаєшся за мій рахунок. Не працюєш. Не прибираєш. Не готуєш. І ти кажеш, що я тебе не забезпечую?
Вона зблідла. А потім заплакала. Голосно, навзрид.
— Ти мене не цінуєш! Ти мене використовуєш! Я для тебе — домробітниця!
Домробітниця, яка нічого не робить по дому. Логіка залізна.
Я встав. Закрив ноутбук. Пішов на кухню. Я злився на себе — за те, що так довго не хотів бачити очевидного.
Тієї дівчини з дитячого садка більше немає. Може, її й не було ніколи. Була м’яка усмішка, фіалки на підвіконні і роль турботливої подруги. А насправді — зручно влаштувалася.
Останньою краплею стала субота. Пів року спільного життя. Я повернувся з магазину з продуктами. Відкрив двері. У квартирі — незнайомий голос. Чоловічий.
Я пройшов у вітальню. На дивані сидів хлопець. Років двадцяти п’яти. У моїх капцях. З моєю кружкою. На моєму дивані.
— О, привіт! — він помахав мені рукою. — Ти Паша? Я Діма. Юлин двоюрідний брат.
Юля вискочила з кухні.
— Пашо, Діма приїхав з області. Йому ніде жити. Я сказала, що він поживе в нас пару тижнів. Ти ж не проти?
Я поставив пакети на підлогу. Подивився на Діму. На Юлю. На свої капці на чужих ногах.
— Юлю, можна тебе на хвилину?
Ми вийшли на кухню. Я закрив двері.
— Ти привела в мою квартиру сторонню людину. Без мого відома. Без моєї згоди. Він сидить у моїх речах, п’є з моєї кружки.
— Пашо, він мій брат! Не чужий! Йому правда нікуди дітися.
— Юлю, ти не працюєш. Ти не платиш за квартиру. І ти вирішуєш, хто тут буде жити?
— А що, мені його на вулицю вигнати? Ти безсердечний!
— Ні. Я хазяїн цієї квартири. І я вирішую.
Я повернувся у вітальню. Діма сидів з телефоном.
— Дім, вибач. Ти не можеш тут жити. Юля не мала права тебе запрошувати без моєї згоди. Тобі треба знайти інший варіант.
— Та годі, братан, — він здивовано підняв брови. — Юлька сказала, без проблем.
— Юлька помилилася.
Він пішов через пів години. Юля влаштувала істерику. Плакала, кричала, кидала подушки.
— Ти монстр! Ти егоїст! Ти мого брата вигнав!
— Я вигнав зі своєї квартири незнайомого мужика, якого ти привела не запитавши.
— Це тому, що ти мене не любиш! Якби любив — прийняв би моїх рідних!
— Якби ти мене поважала — спитала б мою думку.
Вона схопила телефон. Подзвонила матері. Через десять хвилин мені телефонувала незнайома жінка.
— Павле, це Ніна Григорівна, мама Юлі. Що ви собі дозволяєте? Вигнати хлопчика на вулицю! Він же один у чужому місті! Діма їй як рідний брат!
— Ніно Григорівно, ваша донька живе в моїй квартирі безкоштовно. Не працює. Не прибирає. І привела людину жити без моєї згоди. Вам не здається, що це занадто?
Мовчання. Потім:
— Ви, чоловіки, всі однакові. Рахуєте кожну копійку. Юлечка — золото. Вона дітей виховувала! Вона янгол!
— Янгол, який п’ять місяців лежить на дивані за мій рахунок. Ніно Григорівно, до побачення.
Я повісив слухавку. Юля стояла в коридорі. Обличчя червоне, очі мокрі.
— Ти з мамою так розмовляєш?!
— Юлю, збирай речі.
Вона завмерла.
— Що?
— Збирай речі. У тебе є час до завтрашнього вечора. Я відвезу тебе до мами або куди скажеш.
— Ти мене виганяєш?!
— Я припиняю стосунки, в яких я плачу за все, а ти тільки вимагаєш. Мені потрібна інша. А не жінка, яка живе за мій рахунок і при цьому вважає, що я їй винен.
— Але я ж ради тебе з роботи пішла! Ради нас! Щоб дома затишок був!
Я оглянувся. Брудна кружка на столі. Немита плита. Клунок одежі на стільці.
— Затишок? Юлю, ти навіть кота забуваєш годувати. Який затишок?
Тут вона переключилася. Підійшла. Взяла за руки. Заглянула в очі. Тим самим поглядом. Ласкавим, благальним. Як тоді, в дитячому садку.
— Пашо, я все зрозуміла. Правда. Я знайду роботу цього тижня. Буду готувати. Буду прибирати. Давай не будемо рубати з плеча. Ми ж любимо одне одного.
Раніше цей погляд працював. Раніше я б розтанув. Але я вже все бачив. Бачив, як вона планувала вибити з мене обручку. Як витрачала мої гроші. Як привела чужу людину в мій дім. Більше не спрацює.
— Ні, Юлю. Все. Я вирішив.
Вона кричала до ночі. Ридала. Говорила, що я ще пошкодую. Що такої, як вона, я більше не знайду. Що я залишуся один. Що я бездушний. Що я зруйнував їй життя. Телефонувала подрузі Вірі. Та передзвонювала мені і називала підлим. Я не брав слухавку.
Я сидів на кухні. Пив чай. Мовчав. За стіною Юля розмовляла по телефону з матір’ю. Плакала. Скаржилася. Називала мене тираном. Я чув кожне слово через тонку стіну. «Мам, він негідник. Він виганяє мене на вулицю. Я йому найкращі місяці життя віддала».
Найкращі місяці. Ті самі, коли вона лежала на дивані і витрачала мої гроші. Цікава трактовка.
Наступного дня вона поїхала. Три валізи, кіт Барсик, пакет з моїми капцями, які надягав Діма. Я їх викинув. Купив нові.
Через два дні вона прислала повідомлення: «Паш, я погарячкувала. Давай поговоримо. Я змінюся. Обіцяю».
Я не відповів.
Через місяць сестра показала мені фото із соцмереж. Юля вже зустрічається з іншим. Чоловік старший. З квартирою більшою. Вона виклала спільне фото в ресторані. На пальці — каблучка. Місяць стосунків — і вже обручка. Отже, схема спрацювала. Просто не на мені.
Я усміхнувся. Навіть не зло. Стало легше. І жаль того мужика, який поки не знає, що купив собі не дружину, а красиву проблему.
Тепер я приходжу додому. Тихо. Чисто. Посуд вимитий. Бо я мию його сам. Їжа в холодильнику. Бо я купую її сам. На підвіконні — мій кактус.
Ніхто не кричить. Ніхто не вимагає ресторанів. Ніхто не витрачає мою зарплату на плаття. Тиша і порядок.
Я не шкодую ні секунди. Вихователька з дитячого садка виявилася звичайною нахлібницею, яка шукала зручне місце для життя. На роботі — турботлива, терпляча, з дітьми на «ти». А дома — лежати на дивані і витрачати чуже.
