“Я так більше не можу! З мене досить!”: Покинула чоловіка й синочка, та доля жopстоко підштовхнула

Я так більше не можу! З мене досить! – кричала Віра кидаючи речі в сумку.

– Зупинись, ми всі втомилися, це нормально, у нас маленька дитина, куди ж ти підеш? – намагався заспокоїти її Валерій, розуміючи, що якщо дружині що і спало на думку, то він навряд чи її зупинить.

Через кілька хвилин за Вірою закралися двері, а потім прокинувся Сашенька і заплакав, вимагаючи маму, треба було погодувати і переодягнути малюка. Руки не слухалися, голова гула, хотілося тільки одного – кілька годин спокійного сну, того, чого їм з дружиною так не вистачало останні кілька місяців. Сашка спав тільки на руках, якщо він прокидався в ліжечку посеред ночі, то його крик не чув хіба що глухий.

Віра вставала і качала, качала малюка, а потім так і засинала з ним сидячи на кріслі. Валера рідко допомагав дружині, він багато працював, часто брав нічні зміни, з народженням сина переїхав в гостьову кімнату, щоб ночами не чути дитячий плач.

І ось він стояв з немовлят на руках зовсім один, не знаючи з чого почати: заспокоїти, переодягнути чи нагодувати.

– Ма, прийди з Сашком допоможи, Вірі знадобилося терміново піти, а мені з нічної треба виспатися, і може залишишся у нас на якийсь час, я взяв підробіток.

Віра безцільно бродила по міських осінніх вулицях, в обличчя дув холодний вітер, а куртка, яку вона наспіх накинула була зовсім не по погоді.

Іноді їй зустрічалися щасливі матусі з колясками, стурбовані чимось батьки, які вели за руку своїх чад. Вона закривала очі і уявляла, що одного разу і Сашка підросте, стане спокійнішим і тямущим, і вони підуть ось так за руку на прогулянку по місту.

Віра не помітила, як почався дощ.

– Сергія Макарова 5, – прочитала вона на вивісці назву вулиці, – так це ж будинок Ольги, її інститутської подруги!

Через кілька хвилин наскрізь промокла, вона подзвонила в двері колишньої однокурсниці.

– Господи! – сплеснула та руками, – що з тобою? Проходь, я чайник поставлю.

– Дякую, я тільки дощ перечекати.

А через годину Віра вже забулася глибоким сном в гостьовій кімнаті подруги. Скільки вона проспала? Прокинулася, і не могла зрозуміти – чи то ніч, чи то вже ранок. Жінка лежала в непроглядній темряві, вдивляючись в обриси вікна, намагаючись вгадати котра зараз година.

Непомітно для себе вона почала прислухатися до розмови, що долітала звідкись із глибини квартири.

– Ні, не вийшло … лікар сказав більше не ризикувати, це загрожує для мого здоров’я серйозними наслідками, – потім почулися схлипування – мам, чому все це відбувається з нами, що я зробила в цьому житті не так? … а що скаже лікар? Запропонував подумати про усиновлення, але я так не можу, це ж чужа людина, я свого хочу, рідного.

Віра здригнулася, те, що у подруги не було дітей через здоров’я вона чула вперше. Оля всім говорила, що вони з чоловіком просто вирішили пожити для себе, накопичити на квартиру і машину, але житло у пари вже кілька років як є, машину їм подарували батьки на річницю весілля, а дітей все ще немає.

Віра сиділа в темній кімнаті, слухаючи плач Олі, не знаючи, чим же їй допомогти. У людини дітей можливо ніколи не буде своїх, а вона сидить тут, не знаючи, як там її немовля, кинуте горе-матір’ю рано вранці.

Вона встала, схопила сумку, нашвидку натягнувши мокру куртку, вибігла за двері, тихо прикривши їх.

Автобуси вже не ходили, тут в кишені жінка намацала злиплу мокру купюру в п’ятдесят гривень… звідки вона там? Таксі домчало до будинку за десять хвилин. Віра прислухалася підійшовши до дверей – ідеальна тиша.

Відчинила двері, пройшла навшпиньки в дитячу – Сашка спав у своєму ліжечку солодким сном, поряд з ним в напівдрімоті, похитуючи ліжечко сиділа Алла Сергіївна, мама Валери.

– Спасибі вам! – прошепотіла вона.

– Так за що? – махнула та рукою – це ти пробач нас з батьком, що рідко забігаємо. Іди Вірочко на кухню, я вечерю приготувала, чай розігрій. Валера на роботу втік, має бути ще тепле, а на нас з батьком не сердься, ми і справді думали, що все у вас добре, справляєтеся, Валерка той спокійний був. А Сашка задав мені жару, тільки присіла.

Читайте також: “Розлучу я їх, не хвилюйся. Скоро лопушок Діма буде моїм чоловіком”: Випадково повернулася додому і підслухала розмову сестри

Наступного дня Віра не спускала синочка з рук, згадуючи вчорашню розмову подруги з матір’ю, буває ж таке, а вона теж хороша, хтось чекає народження малюка роками, у кого-то дітей взагалі не може бути. Вона міцніше обняла сина, по щоках покотилися сльози.

«Маленький мій, ніколи, чуєш, ніколи я так більше не вчиню, пробач мене, я зроблю все, щоб ти виріс найщасливішим! А ми з татом завжди будемо поруч з тобою!»

А Ольга стала мамою рівно через два роки, диво це чи правильно підібране лікування – невідомо. І тільки зараз вона зрозуміла, що немає нічого важливішого материнського щастя, це безцінний дар, посланий Богом!

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram