Оксана завжди мріяла про краще життя. Вона виросла в маленькому містечку, де робота була обмежена, а зарплати не дозволяли здійснити навіть найпростіші бажання.
Вона працювала в місцевому кафе, обслуговуючи постійних клієнтів, але її зарплата ледь покривала основні витрати. Коли вона дізналася, що її подруга поїхала на заробітки до Німеччини і повернулася з чималою сумою грошей, це стало тим моментом, коли Оксана вирішила зробити крок на зустріч новому життю.
Їй було 27 років, і хоча думки про еміграцію і трудову міграцію з’являлися час від часу, вона все-таки не могла позбутися сумнівів. Оксана боялася змін, але потреба в грошах і бажання поліпшити своє життя переконали її.
Вона вирушила в Німеччину через агентство, яке обіцяло роботу в домогосподарках у заможних родинах. Коли Оксана вперше переступила поріг цього чужого дому в Німеччині, її охопила невідомість.
Вона нічого не знала про цю країну, окрім того, що тут платять добре. Все було новим і незвичним — мова, люди, побут. Але вона була готова до всіх труднощів.
Жінка вирішила, що повернеться додому лише тоді, коли заробить достатньо грошей, щоб зробити життя більш комфортним для себе та своїх близьких.
Перші тижні в Німеччині для Оксани були важкими. Вона не могла звикнути до мовного бар’єру. Виявилося, що просто працювати за кордоном було набагато складніше, ніж вона собі уявляла.
Вона не знала мови, а багато чого з того, що від неї вимагали, залишалося для неї незрозумілим. Тому спілкування з роботодавцями і родиною, в якій вона працювала, ставало дуже важким.
Життя було не таким, як Оксана уявляла, коли вирушала в Німеччину. Вона думала, що тут усе буде простіше — більше грошей, менше роботи.
Але на практиці все виявилося зовсім не так. Робота по дому забирала весь її час. Вона вставала о шостій ранку і працювала до вечора, виконуючи нескінченні домашні справи — прибирання, готування, догляд за дітьми та старшими людьми сім’ї. Всі ці завдання не припинялися навіть у вихідні.
-Я у чужій країні, працюю на чужу землю, немаю на що нарікати, у людей гірше буває. Тримаюся. Сумно думала Оксана.
Оксана часто відчувала себе дуже втомленою, але не могла дозволити собі жодних нарікань. Вона знала, що працює на чужій землі, і була вдячна за будь-яку можливість заробити.
Однак жодного почуття щастя вона не відчувала. Навпаки — почуття самотності і незадоволення поступово охоплювало її.
Часто Оксана згадувала рідний дім. Вона скучала за своєю родиною, друзями та навіть за маленьким містечком, яке тепер їй здавалося таким затишним і спокійним.
Але найважливіше, що їй не вистачало, це відчуття свободи і власного простору. Вона почувалася, як у пастці: працювала на інших, витрачала свої сили на чужі потреби і не мала часу для себе.
З часом Оксана почала відчувати, що емоційний стан поступово її виснажує. Вона намагалася розмовляти з роботодавцями про свої труднощі, але більшість з них не розуміли або не бажали розуміти її ситуацію.
Німці були більш зацікавлені в тому, щоб вона виконувала свою роботу добре, ніж в тому, щоб їй було комфортно. Між тим, вона все більше відчувала свою безпорадність.
Час від часу Оксана намагалася підготувати себе до змін і самостійно навчалася німецької мови, спілкуючись з іншими працівниками, але швидкість адаптації була дуже низька.
Вона не могла знайти спільної мови з місцевими, оскільки не мала достатньо навичок для нормального спілкування.
Інші працівники, більшість яких теж були українками, ділилися своїми враженнями, але їй це не допомагало. Всі вони працювали майже без вихідних і майже не мали часу на особисте життя.
Оксана часто замислювалася, що її життя стало одним великим трудом. Що вона могла досягти, коли весь її час і сили йшли на чужі інтереси?
Вона почала відчувати себе як частина машини, яка працює без зупинки, без змоги вийти зі свого кола обов’язків. В її душі росла тривога, що заробітки не можуть компенсувати емоційну порожнечу, яку вона відчувала.
Оксана почала мріяти про повернення додому. Вона усвідомила, що, хоча гроші важливі, вони не можуть замінити відчуття дому, близьких людей, спокійного життя.
Жінка все більше думала, що її від’їзд не приніс їй щастя. Вона не могла знайти для себе пояснення, чому, маючи хорошу роботу за кордоном, вона не відчуває задоволення.
Маленькі радощі, які вона колись мала, здавалися недосяжними. Вона прагнула до простих речей: прогулянки парком, спільний обід з друзями, посиденьки з рідними.
Але тут вона не могла знайти такого комфорту. Вона йшла по вулиці, дивлячись на людей, які виглядали щасливими, але відчувала себе чужою. Усі її спроби завести нові знайомства та віднайти справжнє покликання завершувалися безрезультатно.
Через кілька місяців Оксана прийняла рішення. Вона більше не могла терпіти таку самотність і емоційну порожнечу. Зібравши гроші, вона вирушила додому, на батьківщину.
Хоча вона не заробила стільки, скільки хотіла, але повернення до рідної землі стало для неї перемогою над собою.
Вона повернулася, і навіть якщо грошей було менше, ніж вона сподівалася, вона все одно відчувала полегшення. Знову з’явилася надія на майбутнє.
Жінка вирішила, що краще жити в рідній країні, з близькими людьми, аніж нескінченно працювати на чужу економіку, витрачаючи свої сили на чужі потреби.
Так Оксана зрозуміла, що заробітки за кордоном — не просто. Більше важливою була внутрішня гармонія та відчуття, що ти є частиною чогось значущого і рідного.
Можливо, її історія могла б бути іншою, але її досвід став для неї уроком: заробити гроші — це важливо, але жити повноцінно — значно важливіше.
Віра Лісова
